Розділ 34

Я отямилася повільно — наче крізь густий туман, де кожен рух давався з надзусиллям. Тяжкість у голові, холод і біль у руках — це було першими відчуттями. 

Руки були міцно задерті догори, кожен рух віддавався пекучим болем у зап’ястках. Мені здалося, що я сплю, бо ще не розуміла, де я. Але навколо — чужі голоси, запах вогню і паленої трави, чужі погляди. 

Повільно відкрила очі — і світ за мною завирував іншими барвами. Я була прив’язана до дерев’яного стовпа посеред невеликої площі табору, під відкритим небом. Навколо вогнища, ліжка з мішків, кілька натягнутих наметів. І найстрашніше — чужі обличчя із вузькими мигдалеподібними очима, холодними й спостережливими, що ніби глузували з мене. 

Кілька хлопців мовчки стояли, споглядаючи на мене, наче на здобич. Я хотіла крикнути, але голос зрадив. Коли ж спробувала ворухнутися, мотузки міцно стиснули тіло, тягли, біль різко простромив руки. 

Один з найманців раптом віддалився, кудись пішов, а я почула знайомий голос, від якого по шкірі побіг холодний липкий піт. 

— О-о, наше янголятко вже не спить! — прозвучало глузливо, майже з насмішкою. — Мовчиш? О, прикро. Хоча... мовчання тобі пасує, — лорд Ено повільно підійшов до мене, з тією зловісною усмішкою, яка говорила: «Ти тепер — у моїх руках». 

Я хотіла відповісти, хоч якось заперечити, прокричати, крик душі — але язик зрадив мене, наче був чужий, мовчання було єдиною зброєю. 

Усередині розгорілась паніка, холодна і безнадійна. 

— Твій чоловік, — продовжив лорд Ено, насолоджуючись кожним словом, — влаштував мені неприємний сюрприз біля перевалу. Трохи прорідив наші ряди. Але я знаю, як його змусити бути слухняним... — і цей голос, сповнений ледачої жорстокості, підкреслював силу над мною. 

Він підійшов ближче, ніжно провів пальцями по моїй щоці. 

Я здригнулася — холодним дотиком, ніби попередженням, що це тільки початок. 

Погляд мій мимоволі впав на натовп, і серед них я раптом помітила знайоме обличчя —... Адвіна. Його очі поблажливо дивилися на мене. 

Лорд Ено, помітивши мій погляд, тихо реготнув: 

— Ах, ти про нього? Адвін — мій вірний, мій найкращий козир. Якщо Дан не викрив його досі, значить, він вправно виконує свою роботу. І саме він приніс тебе до мене — як дарунок. 

Адвін кинув мені погляд, який я не змогла розшифрувати: співчуття чи зраду? Він мовчки стояв поруч, і мені стало моторошно від думки, що саме він доставив мене в це пекло. 

— Вибач, янголятко, — продовжував Ено, — але якщо я хочу змусити твого коханого підкоритися, я мушу бути...трошки грубим. 

Він дістав з-за поясу тонкий предмет, що блищав у світлі вогнища, і з насолодою пограв у руці, дивлячись на мене. 

Награвшись, повільно підніс до моєї шкіри. 

Я відчула, як по тілу пробігла хвиля холоду. 

Те, що сталося далі, не потребувало слів. 

Я стулила губи, стиснула зуби. Лише короткий зойк. Він не був гучним. Але всередині — все кричало. 

Найманці мовчали. Хтось пирхнув. Хтось опустив очі. А він — все посміхався. 

Він повторив свої дії на іншому передпліччі. 

— Янголятко, — прошепотів він, — ти така крихка. Сподіваюся, Дан знатиме це. 

Холодний доторк до ключиці.

Тепла цівка стікла вниз.

Я не відповіла. Я просто стояла, міцно стискаючи залишки себе в кулаках. 

Але сльози потекли самі, нестерпні й солоні. 

— Не плач, янголятко, — реготнув він, — я не винен, що твій Дан перестав слухатися. 

Його слова ніби обпекли душу та  надію, що я тримала у собі. 

Хтось плеснув у лице крижаною водою. Тіло миттю вкрилося мурахами. 

Я трималася, хоч кожна клітинка тіла кричала про свободу і порятунок. Руки пекли, немов обпалені вогнем. 

Я знала, що це тільки початок. І що Дан має прийти. І він прийде, обов'язково. 

Я зусиллям волі змусила себе підняти голову, попри пульсацію в скронях і липкий холодний піт, що струменів спиною. 

Погляд ковзнув повз обличчя найманців і раптом зупинився — ліворуч від мене, лише за кілька кроків, двоє вартових тримали ще одного полоненого. 

Він стояв зв’язаний, брудний, побитий — під оком темнів синець. 

Форма. Це була форма наших. Данів вояк. Цей чоловік воював за нього, а тепер стояв тут, беззахисний, серед цього натовпу. 

Лорд Ено, ніби вловив мою увагу, знову обернувся до полоненого. Він пройшов повз мене до солдата. 

Його тінь впала на бідолаху, і я побачила, як у того сіпнулось плече. Страх у ньому був живий, тремтів у кожному нерві. 

— Ну що, запам’ятав? — зловісно протягнув лорд, схиляючись ближче до чоловіка. Його голос був не гучним, але чомусь кожне слово розкотисто било в повітрі, наче грім. 

Полонений не відповів. Лише дивився в землю, стискав губи, щоб не тремтіли. 

— Ми тебе відпускаємо, — сказав Ено з тією фальшивою доброзичливістю, що завжди передує чомусь гіркому. — Але ти... — він нахилився ще ближче, майже дихаючи йому в обличчя, — гарнесенько, з усіма деталями, розповіси своєму королю, як побачив у таборі лорда Ено його любу дружину. 

Я здригнулася. 

— Розкажеш йому, як вона тут, що з нею відбувається, — голос став тягучим, повзучим, як змія, — і якщо він хоче ще бодай раз побачити її живою, то має вивести свої війська від перевалу і сам, самісінький, без зброї, прийти до мого табору. 

Мене скувала нова хвиля паніки, але ще більше — відраза. Він хоче шантажувати Дана мною. Як чимось, чим можна натиснути, змусити. Він не боїться, що мій чоловік прийде з вогнем і мечем — він знає, що Дан не зможе ризикувати мною. І це найстрашніше — бо Дан дійсно не зможе. 

Мотузки на руках того солдата перерізали. Він не рухався. Його підняли, підштовхнули, і тоді я побачила ще одне обличчя. 

Адвін. 

Він стояв поруч, притримував повід, ніби нічого особливого не відбувається. Його обличчя було спокійним. Занадто спокійним. 

Я встигла зустрітись із ним поглядом — на одну коротку мить, і в його очах не було жалю. Лише холодна відстороненість, майже байдужість, із якою роздавлюють комаху. 

Він щось сказав охоронцю, що сидів у сідлі. Потім передав вуздечку, і… пнув коня. 

Тварина сіпнулась і рушила, відвозячи чоловіка з табору. Він озирнувся. Його очі шукали мої. Шукали хоч якогось прощення, хоч якогось змісту в цьому кошмарі. І те, що я побачила в його погляді… було ще гірше, ніж страх. 

То була вина. 

Він знав, що залишає мене тут.