Розділ 32

Я ходила туди-сюди по покоях, мов левиця, загнана в клітку. Ноги несли мене по колу, але думки були десь в гущі отруйних змов і нерозгаданих інтриг. Стук каблуків по паркету лунав, як барабан серця. Здавалося, ще трохи — і я сама себе зжеру від підозр. 

Отруїли. Майже вбили. Тіну. Маленьку, скромну дівчину, яка просто принесла мені вечерю. 

Але... хто міг знати, що я її попрошу сісти зі мною? Хто міг передбачити, що я — дружина короля, хоч і новоспечена — запропоную служниці поділити трапезу? 

Ніхто. 

І саме це змусило мене зупинитися. 

— Отже... отруїли їжу. Принесли її мені. Цілилися — в мене. 

Я сказала це вголос. І в повітрі одразу повисла тиша, густа, як олія. Мені навіть здалося, що повітря навколо стало холоднішим. 

— Вони хотіли отруїти мене... — прошепотіла я, і кров похолола. 

Не Тіна. Мішенню була я. Це не могла бути випадковість. Ніхто в палаці не міг передбачити мого раптового жесту доброти. Навпаки — всі очікували, що я сидітиму гордо, одна, як належить королеві. Але я не така. І цим я... врятувала собі життя? 

Тіна випадково випила замість мене смерть. 

Я повільно сіла в крісло, руки тряслись. У голові паморочилося від думок, що металися, як оси в банці. 

— Отже, той, хто це зробив... він досі тут.
Лорд Ено — так, він виїхав. Але чи правда, що він виїхав один? Він явно не новачок у підступах. Якщо він вирішив підняти заколот, то не міг не залишити тут когось... когось, хто стежив би за мною. За Даном. За всім. І... хто міг би довести справу до кінця. 

Посіпаки. В палаці. Його люди. Під чужими іменами, в масках слуг, варти, придворних? Хто? 

Я підвелась різко, мало не перевернувши стілець. 

— Я мушу знати, хто в цьому замку насправді мій ворог, — прошипіла я, стискаючи кулаки. — Бо якщо я залишусь сліпа — наступного разу не встигну нікого покликати.


Я покликала Адвіна. Він з’явився швидко, як завжди, майже беззвучно, з виразом настороженого вовка на обличчі. 

— Є дещо, про що я маю з тобою поговорити, — почала я, намагаючись зібратися. — Те, що сталося з Тіною… це не випадковість. 

Він мовчав, але я бачила, як щелепа напружилась. 

— Думаєте її хотіли прибрати? 

— Ні, — я похитала головою. — Вони хотіли прибрати мене. Просто вона випадково сіла поруч… Я покликала її, а не мала. 

Адвін провів рукою по потилиці, і нарешті важко зітхнув. 

— Ніхто не міг знати, що ви поділитесь їжею з нею. А значить — отрута призначалася саме для вас. 

— Ти розумієш, що це означає? Лорд Ено пішов у наступ ззовні. Але хтось лишився тут. У замку. Хтось, хто досі служить йому. 

— Так, хтось зраджує нас, — спохмурнів він. — І це найгірше. Бо зовні ворога видно. А тут — ми в темряві. 

— Ми мусимо знайти їх, Адвіне. Я не можу жити під одним дахом з тими, хто хоче мене вбити. 

— Я вже почав питати в кухні, — сказав він. — Ненав’язливо. Чи ніхто не знає, хто готував саме ту їжу? Хто сервірував тацю? Поки результатів немає. Але розберемося. 

— Мені просто страшно. Я ж нічого їм не зробила… 

Він подивився на мене прямо і просто: 

— Ви дружина короля. Для них цього більш ніж достатньо.



Ці роздуми залишили у мені слід.  Не маючи спокою, я ходила туди-сюди, цілий день. Пальці зводило від напруги, але я все одно перекладала книги, складала речі, перетирала пил на поверхнях, які блищали чистотою ще зранку. Служниці просили мене сісти, відпочити, але я лише махала рукою. Я мусила зайняти руки, бо якби зупинилась — зірвалась би. 

Я навідувала Тіну — вона була бліда, майже прозора. Але дихала. Лікар запевнив: стабільно. Це слово не тішило, але й не було вироком. Я дякувала йому кожного разу, мов молитву повторюючи в думках: “Тільки б вижила”. 

Коли я знову повернулась до своїх покоїв і намагалась розібрати скриню з тканинами — безглуздо, бо не знала, навіщо мені ті тканини, — хтось постукав. 

Я озирнулась. 

Це був Адвін. 

Увійшов, мовчки, з обличчям, якого я ще не бачила в нього раніше. 

— Що сталося? — запитала я одразу, серце вже відмовлялось битися рівно. 

Він опустив очі, стиснув губи. Мовчав. 

— Адвіне, — мій голос затремтів, — хоч я й не королева офіційно… але Його Величність — мій чоловік. Я наказую тобі сказати мені правду. 

Він ще мить вагався, а тоді буркнув, ніби вдарив мене словами: 

— Прискакав гонець… З військового табору. Його Величність… поранений. 

Світ навколо затих. Все повільно нахилилося набік. Повітря в грудях перетворилось на камінь. Мене хитнуло. Адвін кинувся вперед, підтримав, підсунув стілець. Я сіла, обхопивши голову руками. 

— Дихайте… будь ласка. — Його голос став зовсім м’яким. — Ось, вода… 

Я зробила кілька ковтків, обпікаючись об склянку. Тремтіння не зникло. 

— Підготуй карету, — прошепотіла я. 

— Що? 

— Я їду до нього. Я мушу бути там. Мушу бачити своїми очима, чути його голос. Якщо він… 

Я замовкла, бо не змогла вимовити “якщо він помре”. 

— Ви не можете, це небезпечно, — сказав він різко. — Це поле бою, а не прогулянка. 

— Я не прошу. Я… я не можу тут сидіти й чекати. Ти ж бачиш, я збожеволію, — я підвела на нього очі, повні сліз. — Якщо ти справді служиш Йому, то допоможи мені бути поруч. 

Він стояв довго, важко зітхнув, провів рукою по потилиці. 

— Я зроблю як ви просите, міледі. Карету підготую. Але поїду з вами. І не один. 

Я кивнула. Бо зараз в мене залишалось лише одне бажання — бути поруч із Даном, поки серце його б’ється.