Розділ 31

Дан і його військо рушили до проходу між пагорбами — саме там, за словами розвідки, мали пройти найманці лорда Ено. Вони хотіли зустріти їх першими, використати перевагу рельєфу, загнати у пастку, розтягнути лінії наступу, поки не підійде підкріплення. 

А я… стояла біля вікна і дивилася їм услід. Мені здавалось, що серце зараз просто розірветься. Кожен крок його коня віддаляв його від мене — і водночас тягнув із собою щось живе, пульсуюче, болюче. 

Мої руки тремтіли. Я боялася. Не за себе — за нього. За цього впертого, складного, іноді нестерпного чоловіка, якого я, попри все, кохала. У нас тільки почало налагоджуватись — перші промені довіри, перші ночі, де більше не було тіней минулого між нами. А тепер він ішов у бій. 

Адвін мовчки стояв поруч. Його поставили охороняти мене, і я знала — він не зрушить із місця, поки не переконається, що я в безпеці. І все ж... відчуття безсилля мене роздирало. 

Перед від'їздом у нього був той самий вираз обличчя, який він мав, коли щось вирішив — непохитний, трохи жорсткий, і водночас теплий, коли дивився на мене. 

А тепер він пішов.
А я лишилась — із тривогою і з поганим передчуттям, яке стискало груди, як обруч.


Сіла на краєчку ліжка, не в силі ні плакати, ні кричати. Лише тиша навколо й порожнеча в грудях. Я не знала, як дихати без нього. І знала, що не можу зробити абсолютно нічого, щоб допомогти. Безсила. І з цього безсилля мене розривало навпіл. 

У двері постукали. Я не озвалася, але служниця все одно обережно відчинила. 

— Міледі... — її голос був обережний, майже винуватий. — Чи бажаєте щось поїсти? У столовій залі вже зібрались леді... Вони… вони хотіли б бачити новооб’явлену дружину короля. 

Я повільно підвела голову, не одразу вловивши сенс слів. 

— Що? 

— Ну… після того як Його Величність назвав вас перед Радою… Уся знать у шоці, звичайно. Але пані… вони хочуть вшанувати міледі Костмир. Знати, хто ви, ближче познайомитись. І… їхні чоловіки теж вирушили за королем. Може, вам варто бути з ними. Підтримати. 

Підтримати? 

Мені захотілося засміятись. Яка підтримка? Я сама ледве тримаюсь. Мені не до світських посмішок, поклонів, обговорень і чаювань. У мене серце щойно вирвали з грудей. 

Я заплющила очі й лише хрипло видихнула: 

— Ні. Ні, дякую. Не зараз. 

Служниця знітилася, опустила голову й вийшла, зачинивши за собою двері. Її кроки швидко стихли в коридорі. 

А я лишилася сама зі своїми думками, які мішались одна з одною, плутались, накочувалися хвилями. Я мала б бути сильною. Мала б тримати обличчя, гідність… Але я просто хотіла сховатись і щоб світ забув про моє існування хоча б на кілька годин. 

Я згорнулась калачиком на ліжку й лише прошепотіла вголос, сама собі: 

— Повернись, Дан... Будь ласка... 

Через деякий час почулося легке скрипіння дверей. Не підняла голови — не хотіла ні з ким говорити. Але замість слів почула шарудіння тканини й знайомий запах свіжого хліба та запеченої курки. 

— Ваша милість… — обережно, майже винувато озвалась служниця. — Я подумала, що вам все ж треба щось з’їсти… Ви нічого не їли з самого ранку… Я принесла вам... 

Я повільно підвела голову. Вона стояла з підносом, наче винна в тому, що я страждаю. 

— Постав на столик, Тіно, — втомлено мовила я. — Це ж твоє ім’я, так? 

Вона здивовано змигнула. 

— Так, міледі, Тіна. 

Я сіла рівніше, трохи витерла сльози, що лишились на щоках. Вона вже ставила піднос, а я все ще дивилась на неї. Її обличчя було виснаженим. Очі — з тінями під ними. Бліда, змучена — наче теж не спала ніч. 

— Ти сама виглядаєш так, наче ось-ось звалишся, — тихо сказала я. — Сядь. Поїж зі мною. 

Вона зніяковіло опустила погляд і відступила назад. 

— О, ні… Ні, Ваша милість, я ж не можу… Це ж… 

— Можеш, — перебила я м’яко, але наполегливо. — Сідай. Мені теж не хочеться їсти наодинці. 

Вона повагалась ще мить, потім, дуже обережно, наче боялась, що порушує якийсь закон, опустилась на краєчок лави біля столика. 

Я зітхнула й усміхнулась — уперше за цей день. 

— Ну от. Тепер ми обидві робимо щось корисне. Їмо. 

— Дякую, міледі, — прошепотіла Тіна. — Ви добра. 

— Ні, я просто… втомилась від тиші, — відповіла я чесно, і подала дівчині шматок хліба. — Тиша… вона страшніша за війну, коли ти чекаєш новин. 

Тіна вдячно взяла його і кивнула.

Вона їла мовчки, а мені було спокійніше, що поруч — ще одна втомлена душа.


Хоча особисто я до їжі не доторкнулась.

Мій шлунок був зараз не такий порожній, як моя душа.

Раптом Тіна зойкнула і схопилась за живіт. 

— Тіна? — Я аж похилилася до неї. — Що таке? 

Вона нічого не відповіла, тільки хрипко зітхнула і притислась до себе, стиснувши руки на животі. Обличчя миттєво поблідло, очі стали скляними. В наступну секунду з носа хлинуло кров’ю — темною, густою. 

— Боже мій… — Я підскочила і кинулась до неї. Її тіло вже трусило — м'язи судомно скорочувались, подих став уривчастим, з хрипами. Вона ледве сиділа. 

Я торкнулась її пульсу — серце билося швидко, але з перервами, немов спотикалось. Її шкіра стала холодною й вологою. Я не знала, що робити, в паніці кинулась до дверей. 

— ДОПОМОЖІТЬ! ХТОСЬ! АДВІНЕ! 

Двері розчахнулись, і Адвін влетів, з мечем у руці, наче очікував ворога. 

— Що трапилось?! 

— Вона… ми обідали, … почалось раптово, вона в крові… Я не знаю, що з нею! — Я ледь не кричала. — Будь ласка, клич лікаря! 

Він не питав нічого, вийшов, грюкнув дверима — за хвилину повернувся з двома чоловіками, один із них був у темно-зеленому — мій лікар, той самий, що приходив до мене коли я втратила свідомість. 

Тіна вже лежала на підлозі. Вона була напівпритомна, з рота теж пішла кров. Тіло тряслося, очі закочувались. 

— Відступіть, — коротко кинув лікар, опустився коло неї, відкрив сумку, змахнув пальцем по її зіницях, закапав щось їй у рот. — Схоже, отруєння. Дуже сильне. Але я впізнаю симптоми. Це один із повільнодіючих нервово-гемолітичних токсинів. Починається з болю в животі, потім йде розлад кровотворення, зруйнування капілярів, судоми, набряк легень. Через тридцять хвилин — летальний фінал. 

Мене вхопив холод. Я схопила його за лікоть. 

— Її можна врятувати? 

Він подивився на мене серйозно. 

— Якби ще трохи — ні. Але я маю антидот. Щастя, що ви вчасно покликали. 

Він витягнув маленький флакон, зняв ковпачок і обережно ввів у вену, за допомогою чогось, схожого на наш шприц з 21 сторіччя, якусь рідину. Тіна судомно здригнулася — і завмерла. На мить я подумала, що вона померла, але лікар перевірив пульс і кивнув. 

— Дихає. Треба перенести її до покоїв, де тепло, де можна слідкувати за її станом. Вона виживе, але буде слабка кілька днів. 

Я зітхнула так, ніби мене хтось витяг з-під води. Потім глянула на Адвіна. 

— Подбай, щоб її віднесли до нормальних, зручних покоїв. І щоби лікар залишався при ній. Нехай з неї не зводять очей. Якщо це отруєння — хтось хотів, щоб вона померла. І я хочу знати, чому. 

Мені здалося, що світ знову завалюється. Але тепер — від люті. 

Хтось у цьому палаці ледь не вбив дівчину, яка тільки хотіла дати мені хліб і трохи співчуття. 

Але...якщо мішень була не вона — то хто ж тоді?