Розділ 30

...Його рука з натиском пройшла великим пальцем по моєму животу, і я ахнула, не в змозі стримати цей дикий сплеск. 

Повітря в грудях обірвалося, легені ніби стислися — і тут же Дан зловив мій подих своїми вустами, різко, вимогливо. Цей поцілунок не питав дозволу — він брав. А я… я хотіла, щоб він брав. 

Усе всередині мене зрушило з місця, зірвалося, запульсувало. Його дотики зводили з розуму — гарячі, точні, ніби він уже знав кожен вигин мого тіла напам’ять. Я чула власний подих, уривчастий, майже стогін. У мене темніло в очах від того, як він ковзав губами нижче, залишаючи на шкірі доріжку гарячих, зухвалих поцілунків. 

Там, де він цілував, лишалися сліди. 

Я потягнулася до нього, але його пальці раптово схопили мої зап’ястки й зафіксували їх над головою, а гаряче тіло притиснуло мене до ліжка. 

Цей жест змусив мене здригнутися. Я смикнулася інстинктивно, серце скажено гупало… але його погляд, його тепло, його вага над моїм тілом — він був надто впевненим. 

Я підкорилася.
Я більше не боролася. 

Він не рухався повільно чи обережно,  в його рухах було щось тваринне — голод, який зводить з розуму. 

І я дозволила йому цей голод. 

Віддала себе, як є — з усіма тріщинами, шрамами й слабкостями. Залишилась у його руках — незахищена, вразлива, але вперше за довгий час… спокійна. 

Потім — тиша. Лише наше дихання. 

Я лежала на ньому, вся — важка, виснажена, мов випита до дна. Тіло ще зберігало відлуння його дотиків, а на шкірі пульсували місця, де залишились поцілунки — гарячі, власницькі, мов мітки. 

Голова безсило впала йому на плече, волосся розметалося, заплуталося у його пальцях, що вже не стискали мене з тією самою несамовитістю, а лагідно ковзали по спині. 

— Ти ще дихаєш? — тихо прошепотів він, і я почула усмішку в його голосі. 

— Ледве, — прошепотіла я в відповідь, губами торкнувшись шкіри на його ключиці. 

— То я стараюсь не дарма, — усміхнувся самовдоволено. 

Я хмикнула, але навіть цього виявилось забагато. М'язи не слухались, голова була порожня. Ні страху, ні думок, ні майбутнього. Лише спокій, якого я так давно не знала. 

— Якщо ти завтра помреш, — сказала я раптом, не відкриваючи очей, — я тебе з того світу витягну і вб'ю ще раз. 

Його груди здригнулись від сміху. 

— Отакої любові мені й бракувало, — пробурмотів він, а потім обійняв міцніше, здавалося, аж до болю. — Я не помру. Не можу. Я ж тобі ще потрібен. 

Я кивнула — ледь, але так, як кивала собі сама в думках кожного разу, коли він ішов у ту кляту військову залу чи спускався до тренувальних дворів. Він був мені потрібен. Не як романтична казка. А як правда, жорстка й жива. 

— Дан… — прошепотіла я. — А якщо не встигнемо? Якщо він прорветься? 

— Тоді я вб’ю його ще до того, як він торкнеться воріт, — його голос став кам’яним, очі — як лід. — Але поки ми разом — ми встигнемо все. 

Я закрила очі, знову втопившись у ньому. Його тепло, його сила, його запах — це була моя броня, мій спокій, мій притулок. 

Ця ніч була тишею перед бурею.
І я відчувала її наближення.

---

Ранок зустрів нас туманом і тишею. Небо ще тільки пробуджувалося. 

Я сиділа на краєчку ліжка, закутавшись у його плащ, який пахнув ним — димом, конем, м’ятою, ніччю. Серце билося тихо, наче не хотіло, щоб хтось його почув. 

Він стояв біля вікна, в обладунках, похмурий, мов хмари перед грозою. У його рисах не було вагань — лише чіткість рішень. Я бачила, як він знову стає зібраним. Не просто чоловіком, якого я кохала, а символом. Стіною. Надією. 

— Я мушу йти, — сказав він, не озираючись. 

— Я знаю, — прошепотіла я. Голос задрібнів і розсипався в мені, мов пісок у пригорщі. 

Він нарешті обернувся. В його очах було стільки всього, що я ледь втрималася на ногах. Я зробила крок до нього — чи він до мене, не пам’ятаю — і ми зустрілися в середині кімнати, між теплом нашої ночі та холодом майбутнього. 

— Я подбав про твою безпеку, — сказав Дан тихо, але твердо. — Адвін залишиться з тобою. Свого часу я довіряв йому своє життя, а зараз — довіряю йому твоє. 

Я кивнула. Не заперечила. Не закричала. Хоч хотілося. Небо свідок, як хотілося. 

— Повертайся живим, — видушила я. — Будь ласка. 

Він не відповів. Просто притис мене до себе, мов востаннє. Його дотик був сильним, але в ньому палала ніжність, така незвична для полководця. Його долоні торкнулися мого обличчя, пальці обвели контур щоки, ковзнули до губ. 

— Я візьму з собою твій поцілунок, — прошепотів він. 

Я встала навшпиньки й поцілувала його — не квапливо, не з пристрастю, а з молитвою. У цьому поцілунку була вся я: моя тривога, мій біль, мої солоні сльози й немовляча віра в те, що все буде добре. Я дарувала йому його як оберіг. Як благословення. 

Коли ми розірвали цей поцілунок, його очі були вологі. Але він лише стис мою руку і вийшов. 

Я залишилася стояти, доки з подвір’я не долинули звуки кінських копит, кроків, команд. 

Замок прощався зі своїм королем.
А я — з частинкою себе.