Розділ 29

Отже...Лорд Ено. 

Це ім’я відлунювало в голові, мов дзвін під куполом. А за вікнами — відлунювала хода армії. Армії найманців, безжальних, з кам’яними очима і золотом у гаманцях. 

Багатотисячна армія. Під замком. Під самим нашим носом. 

Мене ледь тіпало. Ні, серйозно — коли востаннє я прокидалась і не думала, що сьогодні знову все полетить шкереберть? В цьому світі для мене не було жодного спокійного дня. Жодного. Навіть коли здавалося, що все втихомирилося — обов’язково щось вибухало з іншого боку. 

— Звідки він взяв стільки людей? — пробурмотіла я, більше до себе, ніж до Дана. 

— Якщо рахувати, скільки років королівська скарбниця була в його руках… — тихо відповів він, — плюс його власні ресурси… 

Я кивнула. Все ставало на свої місця. Мене нудило не від страху — від злості. Від відрази. Від безсилля, яке повільно просочувалося під шкіру. 

Як він так швидко все організував? Так, він живе не в замку, далеко… але все одно. Півтори тижні — і ось уже армія під воротами? 

— Це не було спонтанно, — прошепотіла я. — Він усе готував заздалегідь. Просто чекав. Чекав слушної миті. 

Мій голос затремтів. Але я не дозволила йому зламатись. Стисла зуби. 

— Він чекав слабкості. Ідеального моменту. І коли не вдалось позбавитись від мене — зрозумів, що більше тягнути не можна. 

Дан стояв мовчки. Руки схрещені на грудях, очі — як криця. Не було паніки. Була тільки рішучість. Він приймав інформацію, аналізував, мов стратег. Мов… король. Справжній, а не лялька на троні. 

— Ми не готові до облоги, — тихо сказала я. — Правда ж? 

Він поглянув на мене. Повільно кивнув. 

— Ми не встигли перегрупувати сили. Гарнізон мінімальний. Більшість військ досі на кордонах — через загрозу з півдня. 

Я ледь не вила від внутрішньої напруги. 

— Він все передбачив. Коли всі будуть зайняті зовнішніми загрозами — вдарити зсередини. 

— Це не просто переворот, Ангеліно, — сказав Дан. — Це спроба знищити законну спадкоємність. І мене. І тебе. 

— Мене? 

— Ти мій якір. Тепер це знаю не тільки я. 

Я відчула, як мороз проповз по спині. У голові роїлись думки: що робити, куди бігти, як захистити себе, як врятувати його? 

— Що ти задумав, Дан? 

Він дивився у вікно, де за хмарами вже здіймався дим перших сигнальних вогнів.


Дан подивився на мене так, ніби зважував усе одразу — і мої страхи, і свій обов’язок, і тінь майбутньої битви. Його погляд був важкий, повільний, мов вирок, який не хочеться проголошувати, але без якого не обійтись. 

— Готові ми чи ні, — сказав він, — бій доведеться прийняти. 

Він ступив до вікна, відкинув штору, і вечірнє небо, роздерте димом, блиснуло на його обличчі. 

— Якщо я зараз заховаю голову в пісок і замкну браму, — продовжив тихо, — народ подумає, що я боюсь власного дядька. Що я слабкий. Що я не заслуговую на трон, на якому сиджу. А я маю дати їм щось більше, ніж залізо. Впевненість. 

Я стояла, мов остовпіла. Кожне його слово било по ребрах, і з кожним ударом мені хотілось закричати: "Дан, ні!"

— Ти не зможеш перемогти… — прошепотіла я. Голос зрадливо зламався. — Чому просто… не перечекати? Сховатися тут. Дочекатись підкріплення. 

Він обернувся до мене. Втомлений. Твердий. 

— Підкріплення буде не раніше, ніж за два тижні, — сказав. — А з тим, що він притяг сюди — тарани, гармати, вогнемети… — він скривився, — через тиждень ці стіни падатимуть одна за одною. 

— Але ж… 

— Ми маємо лише кілька днів, Ангеліно. За ці дні ми повинні не просто підготуватись — ми мусимо зустріти їх на полі, подалі від замку. Прийняти бій. Стримати їх. Не впустити до міста. 
 

— Ангеліно, не хвилюйся. — Дан обережно торкнувся мого плеча. — У мене є план.

Я мовчала.

— Мій дядько не дурень, — продовжив Дан. — Він не збирається палити місто. Нащо йому руїни, якщо він планує тут правити? Йому не потрібні мирні жителі як вороги. Йому потрібно лише одне.

— Йому потрібен ти. — прошепотіла я.

— Я. Він хоче вбити мене. Тому мій обов’язок — не дати йому шанс дістатися замку. І водночас — захистити людей.

— Але... — мій голос зламався. — Ти хочеш пожертвувати собою? Це... дурна жертва! А як же ті, хто буде з тобою? Їх теж уб’ють! Хіба тобі їх не шкода?

— Шкода. — Його голос став твердим. — Саме тому я не піду безглуздо вмирати. Усе продумано. Між замком і військом Ено — пагорби. Обходити їх довго, а прямий перехід — важкий. Армія знесилиться ще до бою. Але є вузький прохід між пагорбами. Лорд Ено обере саме його — швидко, зручно, без втрат.

— Але він же знає, що це ризиковано, — пробурмотіла я.

— Він не повірить, що я вийду з фортеці. Він вважає мене слабким. Облога — звична тактика. Він подумає, що я ховаюся, і не чекає, що я вийду й зустріну його в полі.

Дан зробив паузу, поглянувши на обрій.

— Ми чекатимемо на них в кінці проходу. Його солдати зможуть йти лише невеликими групами — і ми вдаримо по ним, коли вони будуть розрізнені. Один за одним.

— І ти тягтимеш час, — зрозуміла я. — Аж поки не прийде підкріплення.

— Саме так. І тоді мій дядько буде в пастці. Він навіть не встигне зрозуміти, як усе обернеться проти нього.

Я опустилася на край столу, бо ноги мене зрадили. У голові туман. У грудях — лід. 

— Чому це саме ти? Чому не хтось інший… чому не просто… — я вже не знала, що казала. Лише плуталась у власному розпачі. 

Він підійшов і сів поруч. Взяв мене за руки. 

— Бо я — король, — сказав рівно. — Бо я мушу. 

— Але я не хочу втратити тебе… — прошепотіла я. — Ти щойно згадав хто ти… і я щойно знайшла тебе по-справжньому. 

Він стискав мої руки міцніше. 

— Тому я і повинен йти. Щоб нас не втратили всі інші. Щоб у цьому місті не було ще сотні таких як ти — що знову і знову втрачають найдорожче. 

— Ти не маєш бути героєм… 

— Ні, — усміхнувся він гірко. — Але я мушу бути на чолі. Бо саме я той, за ким вони підуть. 

— А я? 

— А ти, — подивився на мене, — та, хто нагадує мені, для чого я це роблю. 

Мене знову затрусило. Хотілося сховатись у його руках, зникнути у безпеці дотику… 

Але війна не чекає, поки ти дозрієш. 

------


Через день після тієї розмови я стояла біля балкона, загорнута в теплу накидку — і мовчки дивилася вниз, у двір. Там кипіло зовсім інше життя — жорстке, чітке, без місця для емоцій. 

Кам’яні плити, ще вчора мокрі від дощу, сьогодні сухо відлунювали важкі кроки. Командири сходились один за одним, точні, мов годинникові механізми. У кожного — броня, меч, сигнальні нашивки, глибока тінь у погляді. Деякі — з шрамами, деякі — ще зовсім молоді, але всі вже мали той самий вираз обличчя: "якщо завтра смерть — хай буде гідно". 

Дан стояв посередині двору, рівний, зосереджений, мов вирізаний із мармуру. Його плащ ледь колихався від вітру. Поруч — троє найближчих радників. Один розгорнув карту, вони схилилися, вказували щось пальцями, сперечалися. Дан говорив мало, але коли говорив — усі замовкали. 

Я дивилась на нього, і у грудях щось стискалося. Це вже був не той Дан, якого я знала до того — не той, що шепотів мені на вухо уночі або гладив по волоссю, коли я тремтіла. Ні. Це був король. 

І вперше я відчула, наскільки далеко він. Наскільки недосяжний, коли світ іде у прірву. 

Усі командири вишикувались півколом. Один за одним підходили до нього, ставали на одне коліно, коротко кланялись. Дан говорив кожному щось тихе — особисте. І кожен відходив, ніби сильніший, але й трошки сумніший. Наче прощався. Чи вже знав, що буде невдовзі. 

У куті двору, біля старої колони, юнак-писар поспіхом нотував щось у товстому фоліанті. Збоку двоє воїнів розвантажували ящики зі зброєю. 

Хтось приніс зв’язки стріл. А троє — важкі списи, такі, що не кожен підніме. 

Це не була підготовка до битви — це був марш назустріч долі. 

Я стояла, мов у сні, і раптом згадала слова Дана: "Я маю бути тим, за ким вони підуть."

І вони йшли.
Кожен із них.
Без сумніву. Без жалю. 

А я стояла вище, в тиші, ніби поза кадром. І серце моє стискалось від страху, як стискається небо перед бурею.