Розділ 28

Я сиділа там, згорнувшись, ніби дитина, між високими полицями з книгами, і не могла зрушити з місця. Руки тремтіли, пальці були крижаними, хоча в залі не було аж так холодно. Ноги затерпли — я ж так і не наважилась змінити позу. 

Дихала неглибоко, прислухаючись до кожного звуку, і чекала. 

Але нічого не було.

Жодного скрипу, жодного поруху, жодної тіні на порозі.
Ніхто не заходив. 

Може, він втратив слід? Може, подумав, що я вибігла в інший коридор? Чи встигла замкнутись у якихось покоях? 

Чи взагалі хтось йому завадив? Я не знала. І не була певна, чи хочу знати. 

Скільки минуло часу — не мала гадки. Може, година. Може, більше. За вікном уже тьмяніло, вітражі ловили останні золоті нитки вечірнього сонця і кидали їх на підлогу химерними плямами.
Шлунок стиснувся і голосно заплакав. Я аж здригнулась. 

Ну от. Ще й це.

Мене аж занудило — від страху, від втоми, від порожнечі всередині. Хотілося їсти, пити, спати. Хоч щось. Хоч когось. Хоч обіймів. 

Але я все ще боялась підвестись.
Бо що, як він досі десь там? Що, як той клятий найманець ходить колами, чекає, коли я з’явлюсь, як кролик із нори? 

Я озиралась навколо. Бібліотека ставала темною, густішою, як сон. Лише тьмяне сяйво світильників. 

Книжки видавались живими, мовчазними свідками мого жаху. І все, чого мені хотілось — це зникнути. 

Але я ж була не з тих, хто здається.
Не тепер. Не після всього.
Не після того, що я пережила з Даном. Не після ночі. Не після Ради. 

Я не кролик. Я — жінка, яку двічі намагались зламати, і двічі обламались самі.

Я стиснула зуби, вдихнула глибше і встала, незграбно розминаючи затерплі ноги. 

Вже зібралась виходити. Серце калатало, ноги ще трохи тремтіли, але я змусила себе зробити крок — ще один...
І раптом — звук. 

Різкий. 

Скрип дверей. 

Я застигла, мов кам’яна. 

Потім — кроки. Важкі. Не один. Декілька пар.

Я сховалась глибше, між стелажами, пригорнулась до дерев’яної полиці, яка пахла пилом, старими сторінками й історіями, що зберігались тут століттями. Дихання завмерло, і я чула тільки своє серце — шалене, як барабан в бою. 

— Ваша Величносте, — почувся голос, сухий, трохи захеканий. — Ми обшукали все, крім цього місця. Більше шукати ніде.

Інший голос відповів. Низький. Глибокий. До болю знайомий.
ЙОГО голос.

— Ви бачите, що тут хтось є? — роздратовано кинув він. — Тут темно, шукайте пильніше!

Мовби хтось зняв кайдани з грудей. Мовби все тіло прорізала хвиля світла й тепла. 

Це був Дан.
Мій Дан.
Я не витримала. 

— Дан! — вигукнула, вискочивши зі схованки, вже не думаючи ні про що, крім нього. 

Він завмер, вражений, а потім його обличчя змінилось. Гнів, тривога, полегшення, радість — усе промайнуло в його очах одночасно. І в наступну мить я вже була в його обіймах. 

— Я тут... я тут... — шепотіла я крізь сльози, обіймаючи його так, ніби могла знову його втратити. 

— Що ти робиш тут? — його голос трохи тремтів. — Ми шукали тебе всюди! Вся варта — на вухах!

— На мене напали... Я... я втекла... ховалась... я думала, що... — і не змогла договорити. 

Грудки стояли в горлі. Плакала, як дитина. Вперше за довгий час — не від страху. А від того, що знайшла його. 

Дан обійняв мене ще міцніше, погладив долонею по волоссю, нахилив голову до мого чола й прошепотів: 

— Я тут. Я з тобою. Нікому не дам тебе образити.

І дав знак рукою вартовим. Вони, мов тіні, безшумно зникли за дверима, залишивши нас наодинці в напівтемній бібліотеці. 

Він мовчки зачинив за охороною двері, лишивши нас наодинці серед тиші старих книг і тіні, що ледь ворушилась у кутках. Потім повільно обернувся до мене. 

— Розкажи, що сталося, — тихо, але твердо. 

Я кивнула. Голос не слухався, тому почала з кінця, збираючи фрази, мов осколки. Розповіла все — про кроки за спиною, про темну маску, про ніж у руці, про глухий кут і двері, що врятували мене. Він не перебивав, тільки його обличчя кам’яніло з кожним словом. 

— Коли це все скінчиться?.. — прошепотів тихо. 

А потім глянув на мене зовсім інакше, якось ніжно, і по-дорослому втомлено. 

— Але, Ангеліно… довірся мені. Я все владнаю. 

Його пальці торкнулися мого обличчя — легкі, теплі, сильні. Він витер мої сльози подушечками пальців так обережно, ніби я була кришталева. Посміхнувся кутиком вуст. 

— Посміхнись. Хоч трохи. 

Я спробувала. Вийшло криво, невпевнено, але щиро. 

І тут мене мов блискавкою вдарило — я згадала. Ту нараду. І обличчя лорда Ено, перекошене від злості. Його голос, його слова. 

— Лорд Ено… він твій дядько? — я дивилась просто в очі Дану. — Ти взагалі не з Землі? Чого мені ще чекати від тебе? 

Його усмішка зникла. Обличчя спохмурніло. 

— Взагалі Ангеліно, я розшукував тебе по всьому замку не просто так. Я прийшов спочатку до твоїх покоїв, бо хотів поговорити з тобою. Бо сталося дещо… вкрай важливе. 

Серце знову затарабанило в грудях. Я ледве встигала дихати, а він продовжував: 

— Ти вже знаєш… після тієї наради… хто я. І як опинився на Землі. 

Я кивнула. 

— Так. 

— І ти чула, що сказав Ено… про якір? 

— Так… — прошепотіла я. — Він казав, що я твій якір. 

Дан зітхнув і сів на край старого дубового столу. Його долоні нервово стискали краї. 

— Так. Саме про це я і хотів поговорити. Бо… я все згадав. 

— Що згадав? — я підступила ближче, хоча вже боялась відповідей. 

— Розумієш, Ангеліно… — його голос став глухим і серйозним, — у цьому світі магія… складна. Є звична — стихійна, через артефакти, через зілля. А є інша. Старіша. Магія крові. 

Він подивився на мене прямо. 

— Магію крові не можна зняти зіллям. Вона тримається до смерті того, хто її наклав… або поки не з’явиться якір. 

— Я… — ковтнула повітря, — я — твій якір? 

— Так. Якір — це те, що вплавляється у душу. Нерозривно. Навічно. Ти з’явилась у цьому світі саме тому, що твоя душа притяглась до моєї. Ми зв’язані. І через це… з мене знялося дещо дуже, дуже важливе. 

Я відчувала, як усередині в мені росте тривога. Мов щось лізе з темної води на поверхню. 

— Той Ено… ще щось казав. Про якусь магію… Обрі… Обрітенар? 

Дан стиснув щелепи. 

— То він бовкнув це при тобі? 

Я кивнула. 

— Коли я була в Резерваті, вночі лорд і леді Ено приходили до моєї кімнати. Подивилися на мене, мов привид побачили. Впізнали. Злякались. 

— Є чого боятися, — пробурмотів Дан. — Бо я все згадав. 

— Але що саме ти згадав? — прошепотіла я. Голос ледь не зірвався. 

— Ено… дав мені тоді на Землі зілля. Воно мало зняти звичайне забуття — те, яке наклали мої батьки, коли відправили мене на Землю. Щоб я не пам’ятав, ким був, чий я син, що в палаці стався заколот… Щоб міг жити спокійним життям. 

— Але ти все згадав? 

— Так. Я думав, що зілля допомогло повністю. Але… виявилось, що на мені була ще одна магія. Обрітенар. Магія крові. Вона не просто стирає спогади — вона вирізає їх з душі. Назавжди. Залишається тільки порожнеча. Ніяке зілля тут не діє. 

— Але якщо з’являється якір… 

— Тоді сила якоря знищує навіть Обрітенар, — закінчив він. 

Я переварювала сказане. Повільно, ніби в роті розжовувала гостре скло. 

— Тобто… якщо я твій якір, то з тебе знялася магія… і ти згадав ще щось? 

Він мовчки кивнув. Очі його потемніли, мов над ним зійшла ніч. 

— Що саме? 

Дан стиснув кулаки, і з гіркотою, що обпікала більше за полум’я, прошепотів: 

— Що саме Лорд Ено… підняв заколот у палаці. І вбив моїх батьків. 

Я не могла вдихнути. Не могла навіть кліпнути. Слова Данa впали на мене, як крижаний дощ. Вбив. Батьків. Його дядько. 

Та не встигла я нічого сказати — двері бібліотеки раптом з гуркотом розчахнулись, і всередину влетіла варта. Я навіть скрикнути не встигла. 

— Ваша Величносте! — вигукнув один з охоронців, зупиняючись перед Даном. — В нас серйозні проблеми! До замку наближається Лорд Ено… з армією найманців!