Розділ 27

Усі ці дні були мов у тумані. 

Я згадувала, як півтори тижні тому, отямилась у покоях Дана. 

Лежала на м’якому ложі, біля відчиненого вікна, і перше, що відчула — прохолода на щоках і легкі доторки. 

Лікар. Сивий, мовчазний, із тонкими пальцями й стомленим обличчям. Він щось бурмотів собі під ніс, поправляючи покривало. 

— Прийде до тями… Нічого серйозного… трохи заспокійливого, — сказав він, не дивлячись мені в очі. 

— Що… — голос прозвучав хрипко, майже не схожий на мій. 

— Його Величність наказав принести вас сюди, — коротко пояснив лікар. — Сказав подбати, залишився на нараді. Там ще було багато справ. 

Я намагалася піднятись, але в голові паморочилось. Світ плавав, як розчинене у воді чорнило. Але я вловила головне: Дан… не пішов з наради. Він залишився. А я — тут. У його покоях. 

— Лорд Ено… — прошепотіла я. 

Лікар кивнув, зітхнувши: 

— Ви встигли… вчасно втратити свідомість. Бо зала от тоді ледь не закипіла. Лорд Ено розлютився не на жарт. Гримав, звинувачував, обурювався. А потім, поквапом, не дочекавшись нічого, поїхав геть. Разом із дружиною. Кажуть, подався до своїх маєтків. Був… дуже роздратований. 

Я нічого не відповіла. Лише глянула у стелю, на тінь від фіранки, що коливалась на вітрі. Мене трясло. Від усього. Від того, що сталося в залі. Від слів Дана. Від того, що я тут, у його ліжку… в його світі. 

Він мій чоловік!

Я справді з’явилася сюди, бо моя душа якось зв’язана з ним?..

А може, я просто не змогла жити без нього там. І світ зробив усе замість мене.


А лорд і леді Ено...
Отже вони поїхали… 

Мені б мало стати легше, правда? Одною інтригою менше, на один злий погляд менше у коридорах. Але чомусь замість полегшення — тривожна порожнеча. 

Лорд Ено, як виявилось, був не просто надокучливим родичем Дана. Він — герцог. Впливовий. Зв’язки, ресурси, прихильники. Він знає, як будувати павутиння змов і виставляти себе білим лицарем. А Дан, виходить, просто зламав його гру. Публічно. Болісно. Принизливо. 

Я згадала його обличчя в тій залі. Холодна злість, стислий рот, очі, що стріляли, як отруєні голки. Така лють — не прощається. Особливо, коли зачепили не лише гордість, а й плани. 

Хіба не легковажно було так розкривати карти?

Хіба не краще було розібратись з ним по-тихому, без публічних ганьб?

Я не політик. Я ніколи не була в таких іграх. Але навіть мені стало моторошно. Щось у його погляді було погрозливим. 

Лікар щось сказав на прощання — я навіть не слухала. Він тоді пішов, зачинивши за собою двері, а я лишилася одна. 

І тепер, ці дні, що минули з тої наради, були немов у тумані. Я просто не могла переварити все, що почула. Адже окрім теперішнього, похитнулося і минуле. Все що я знала колись про Дана було несправжнім. А він, здається, був надто зайнятим ці дні, щоб розвіяти мої питання.

І я зрозуміла, що не витримую більше. 

Повітря. Мені потрібно повітря. 

Я встала. В кімнаті було надто тепло, душно, наче стіни стискались. Я кинула на плечі накидку, відчинила двері й вийшла у коридор. Неважливо куди. 

Лише б іти. Хоч трохи пройтись. Позбутись цього тиску на грудях. 

Ноги самі несли мене — крізь знайомі коридори, повз вартових, що схиляли голови. Я не озиралась. 

Бо варто було зупинитись — і серце знову питало: 

Що тепер буде?

Я йшла, майже не відчуваючи себе — наче не ногами ступала, а думками. В голові крутився один і той самий кадр: лорд Ено, його губи, стислий кулак на поручні, і погляд… 

Такий, ніби він уже вирок виніс. І просто чекає моменту. 

Ні, він однозначно був дуже небезпечний. 

Треба обговорити це з Даном.
Він має послухати мене, бо я тепер втягнута в усе це, ми в одному човні. 

Я настільки загрузла у власних думках, що здригнулась, коли відчула за собою ледь чутні кроки. 

Спершу подумала — здалося. Палац великий, тут завжди хтось ходить. Але… Кроки не зникали. Навпаки — вже кілька хвилин наче дихали мені в потилицю. 

Я пришвидшила ходу. Кроки — теж.
Повернула за кут. Знову. Іще раз. 

Вони не відстають.

Я озирнулась на ходу.
І завмерла.
За мною йшов чоловік. 

Темне вбрання. Лице прикрите чорною тканиною, лише очі — холодні, колючі. І ніж. У руці ніж. 

О, ні…

Я метнулась вперед, не думаючи ні про що, окрім одного — тікати. Тікати якнайдалі. 

Коридори плутались у голові, як кошмар, як лабіринт. Я бігла наосліп, звертала куди попало — лише б утекти. 

Серце калатало в вухах, дихання збивалося. А кроки за спиною ставали все гучнішими. Він наближався. 

І тут я звернула — і вперлась у стіну. 

Глухий кут.

Я роззирнулась, панічно.
Праворуч — дерев’яні двері. Різьблені. Дорогі. Без роздумів смикнула за ручку — і двері піддались. 

Я ковзнула всередину, тихо, але швидко, і притисла двері за собою. Видихнула — коротко, різко, як після довгого запливу. 

Це була бібліотека. 

Напівтемна, тиха, пахла старим пергаментом і пилом. Повітря було застигле, мов у капкані. Я ковзнула поглядом по залу і кинулась між високими полицями. Сховатися. Десь за фоліантами, за товстими томами, за тінню. Може, він пройде повз. Може, не здогадається. 

Я присіла між стелажами, завмерла.
Навіть дихати боялася.