Розділ 25

Я прокинулась втомлена, але з дивним світлом усередині. Було спокійно. 

Було… добре. Я простягнула руку, хотіла обійняти його, пригорнутись, як раніше — і натрапила лише на подушку. 

Пуста. 

Я розплющила очі. Постіль поруч була вже холодною. Де він? Мабуть, пішов рано, справи, як завжди. Але хоч би попрощався... 

Я потягнулась, ковдра зісковзнула з плечей. Все тіло нагадувало про ніч. Я усміхнулась сама до себе, але одразу й почервоніла, ніби мене хтось бачив. 

Підвелась, намацала в кутку умивальник — вмила обличчя холодною водою, вдяглась, розчесала волосся. 

Виглядала більш-менш. Усередині все ще тремтіло — і від щастя, і від спогадів.
Я вже збиралася йти — може, його наздогнати, побачити ще раз, просто… поговорити. Але тут двері різко відчинились. 

Увійшли озброєні. 

Я спочатку розгубилась. 

Один із них коротко сказав: — Ви маєте піти з нами. 

— Що? — я не зрозуміла. — У чому справа? 

Вони не відповіли. Один з них зробив крок вперед і… поклав руку на руків’я меча. 

— Прошу, ходімо добровільно, — промовив інший. 

Мене немов обдало холодом. Серце стислося в грудях. Що це взагалі? Жарт? Перевірка? 

— Де Дан? — прошепотіла я. 

Але ніхто не відповів. 

В горлі пересохло. Я відчула, як починається паніка, але намагалася її не показувати. Це точно не могла бути його воля. Не після цієї ночі. Не після всього. 

Але вибору не було.
Я кивнула. І пішла з ними.


Мене привели до тієї самої зали, де колись вирішували мою долю, коли селили в Резерваті. Але цього разу вона не була порожньою. 

В залі сиділи чоловіки. Багато. Обличчя суворі, очі холодні. Серед них я впізнавала кількох — радники, воїни, аристократи. Всі вони сиділи по колу, як у якомусь римському амфітеатрі, залишивши в центрі порожній простір. 

Королівське крісло в центрі також було порожнє. Дана не було. І від того ставало ще гірше. 

Мене поставили просто в центр. Я стояла мов на долоні. Відчувала їхні погляди на собі, кожен дотик очей здавався голками. Було відчуття, ніби мене роздягнули — не тілом, а гідністю. 

Я стояла, не знаючи, куди подіти руки, як дихати. 

Тиша була важка, затягнута. Нарешті чоловік вийшов уперед — високий, сивий, з обличчям каменю і голосом, сухим як пісок. 

Лорд Ено. Ну, все ясно. 

— Дякую, панове, що зібралися, — почав він. — Ця дівчина... 

Аж тут раптом двері рвучко розчинились. 

У залу ввійшов Дан. 

Я впізнала його ходу ще до того, як побачила. Він ішов роздратовано, стримуючи злість — як людина, яку вирвали з чогось важливого. Погляд блиснув. Він одразу оцінив, що відбувається. 

І щось у мені тоді ледь не зламалось.
Бо в ту мить я зрозуміла — або зараз він скаже «стоп»... або мене здають.


— Що тут відбувається? — голос Дана розрізав повітря, як лезо. Він стояв у дверях, темний, мов гроза, з очима, в яких ще жевріла робоча втягнутість. 

Лорд Ено всміхнувся. Але то не була посмішка — радше оскал. 

— Добре, що Ви вже тут, Ваша Величність. Це спростить справу. Бо ця дівчина, — він повільно підняв свій довгий, кістлявий палець і вказав прямо на мене, не дивлячись, як на людину, а як на об’єкт, — винна. 

Дан важко зітхнув і сів у своє крісло. Повільно, мовби відчуваючи, що зараз почнеться щось неприємне. Він кивнув лорду, мов дозволяючи тому продовжити. 

Ено насолоджувався моментом. Його голос став голоснішим, розрахованим на ефект. Він не дивився мені в очі, але кожне його слово било в груди. 

— Мої люди дізнались правду. Вони витягли її зі сміття, зі шпигунських каналів, з підкуплених слуг і брудних угод. Вона — шпигунка Етеру. 

Я стисла руки в кулаки. Плечі обпікала ганьба, гнів, паніка. 

— Мета? Втертись у довіру до короля. Завоювати симпатію, розжалобити, закохати — і в потрібний момент завдати удару. Є навіть свідки, — Ено підняв брову, ніби додаючи театральності, — що вона мала приватну розмову у покоях спадкоємця Етеру. Принца Каелара. І там відбулося щось більше, ніж просто балачки. 

Навколо глухо загомоніли. Дехто кривив рота в задоволенні. Хтось мовчки спостерігав. Я ж стояла, мов вкопана, і єдине, що змушувало мене не зламатися — це одне питання, яке крутилось у голові: 

Дан, ти ж знаєш мене. Ти не повіриш, правда?..

— І що ж ви пропонуєте, лорд Ено? — голос Дана звучав рівно. Аж надто рівно. Ні теплоти, ні злості. Просто… холодище. 

— У сенсі? — лорд Ено кліпнув, ніби здивувавшись питанню. — Ну, звісно ж, смерть. Але перед тим… — він зробив театральну паузу, — допит. З пристрастю. Щоб витягти все, що вона знає. Можливо, вона не одна тут. Ви ж розумієте… 

У залі загуло. Хтось схвально хитав головою, хтось шепотівся з сусідом. Усе це звучало, як далекий потоп, що ось-ось зруйнує греблю. 

Мені стало млосно. Ноги похитнулись. Якщо б не варта позаду — я б упала просто там, у центрі. Бо Дан… він мовчав. Просто сидів, дивився в одну точку. І не сказав нічого. 

— Але… — пролунав інший голос. Твердий і старший. Голос лорда Тера. — Вона ще нічого не сказала. Навіть не мала змоги виправдатися. Це не за законами. 

— Та навіщо її слухати? — пирхнув Ено, — брехатиме. Вона… 

— Досить, — урвав його Дан. 

Усі стихли. 

Він сидів, спершись ліктями на коліна, і дивився прямо на мене. І погляд у нього був… не холодний. І не ніжний. 

Просто — уважний. Той самий погляд, який я бачила, коли він мовчки спостерігав, як я обираю між правдою і брехнею. Або як я малюю. 

Він довго не зводив з мене очей.
Я стояла, не дихаючи. Готова до вироку. На обрії вже маячила шибениця — і з кожною секундою вона ставала ближчою. 

— Ну? — спитав хтось із залу. — Її допитати? 

А Дан, нарешті, повільно, але впевнено піднявся з місця. Зробив крок. І ще один.