Розділ 24

Я зайшла тихо, зачинивши за собою двері якнайобережніше. Не хотілося, щоб щось скрипнуло чи стукнуло, бо це могло зіпсувати все. 

Коридор привів у простору вітальню — темнувату, затінену. Світло від нічного смолоскипа на стіні коливалось, тінями лягало на важкі меблі. Все було охайно, без надміру — масивний стіл, кілька шкіряних крісел, книжкові полиці й великий килим із темно-синім орнаментом, глушивший звук кроків. 

Я йшла повільно, мов крадучись. Далі — трохи прочинені двері до його спальні.
Я штовхнула їх ледь-ледь, щоб не зрадити свою присутність. І ступила усередину. 

Кімната була теплою. Повітря стояло нерухомим, важким від сну й чоловічого запаху — чогось знайомого й болісного водночас. 

На нічному столику тьмяно світила свічка в лампі. Постіль — широка, застелена темно-сірим. Полог ледь відгорнутий набік. І там — він. 

Дан спав. Спокійно, розслаблено. Оголений торс вкритий лише променями свічки — м’якими, майже жовтими. Груди піднімались і опускались в ритмі дихання. Рука — під головою. Обличчя спокійне, звичне, а зараз — беззахисне. Очі заплющені. 

Я затисла губу зубами, щоб не видати ні подиху, ні тремтіння. 

Так близько. І так далеко. 

Навшпиньках підійшла до ліжка. Серце калатало — і не від страху. Від чогось іншого, глибшого. Неначе зараз порушу межу, і повернуся в минуле, хай навіть на хвилину. 

Обережно відсунула ковдру. Тканина м’яко зашелестіла, але він не прокинувся. Я видихнула, ковзнула на простирадло і вляглася поруч. 

Його тепло огорнуло мене одразу, як ковдра в холодну ніч. Серце стислося від знайомого запаху, від відчуття шкіри біля моєї. Ще раз. Ще хоча б раз згадати, як воно — бути поруч. Ще раз відчути жар його тіла під ковдрою. 

Ще раз покласти голову на його плече, ніби це нормально. Ніби це досі моє місце. 

Я з насолодою вмостилася, розметавши волосся по його грудях, притулилась ближче, впитуючи кожну мить. Три роки. Три довбаних роки без нього. Без цього. Без нас. Зараз це було наче прекрасний сон, з якого не хочеться прокидатись. 

Я заплющила очі й дозволила собі дихати глибше. Якщо усе скінчилось — хай буде. Але зараз я поруч. І це все, що мало значення. 

Я обережно закинула на нього ногу, обвивши його пояс, мов ліана — так, як колись. Його тіло злегка поворухнулося, і я завмерла, затамувавши подих. Прислухалась… рівне дихання. Спокійне. Не прокинувся. 

Обережно вмостила ногу зручніше, ніби виборюючи собі право бути тут, поруч. Моя голова лежала на його плечі, а просто перед очима — його шия. Тепла, знайома, така рідна. 

Я не витримала. Щось у грудях зламалось, прорвало. 

З болем торкнулася вустами його шкіри — тихо, майже невідчутно, але для мене це був крик. Плач. Визнання. І водночас прощання. І саме тоді з очей покотились сльози. Солоні, гарячі, мов провина, як спогади, які не дають дихати. 

Я стискала його міцніше, ніби могла втримати час. Хай ще трішки. Ще мить.


Я вже не могла себе зупинити. Мої пальці ковзнули по гарячому плечу, провели доріжку вниз, ніби змиваючи час між нами. Я нахилилася й ніжно торкнулася його шиї губами. Один поцілунок. Потім ще. Подих став рваним, серце калатало в вухах. 

Рука опустилась до його живота — тепла, напружена шкіра під пальцями здавалася живою, дихала. Мої поцілунки ставали все відчайдушнішими, палкішими, і я повністю забула, де я, що я роблю, забула про все… допоки не відчула — на мені зупинився його погляд. 

Я підвела очі — і зустріла два уважні, пильні ока. Щось у них спалахнуло, і я не встигла навіть злякатися — він уже перекинув мене під себе. Його тіло було важким, сильним, справжнім. Рука торкнулась моєї щоки, потім ковзнула до ключиці… і, ледь натягнувши моє волосся, він змусив мене завмерти. 

Серце в грудях калатало, тіло спалахнуло від одного погляду. 

Його губи впали на мої — жадібно, нетерпляче, мов відчайдушна вимога. У тому поцілунку було все — гнів, пристрасть, ревність, біль і щось ще… щось, що боліло сильніше за всі сварки і мовчання. 

Це було наче клеймо, наче мітка. 

Він міцно стис моє стегно, і я застогнала йому в губи від болю. 

Це було пристрасно, це було нетерпляче, усе стислося наче у вузол. 

Цієї ночі ми кохали одне одного до нестями, нашіптуючи крізь подих: 

— Ти моя… 

— Ти мій… 

— Кохаю… 

— Ненавиджу… 

А потім просто заснули — втомлені, сплетені, мов вузол, трохи вологі від жару і сліз.