Розділ 23

Я повільно проводила щіткою по волоссю, наче це могло розчесати мої думки. Пасма ковзали між пальців, а в голові — одна тривога за іншою. 

Скільки часу в нас залишилося? День? Тиждень? Поки хтось не наллє отруту, не змахне рукавом мантії, під якою ховається кинджал. 

Я зупинилась. Подивилась у дзеркало, але не на себе — скоріше крізь себе. 

Я не можу в це вірити. Що все так серйозно. Що я стала частиною чийогось політичного рівняння, хоча тільки-но мала зустрітись з клієнтом, щоб домовитись про дизайн сайту. 

Дан мовчить. Знову. Як завжди. Ховає все під цією холодною оболонкою. Але я ж бачила, як його трусило — хоч він і не давав собі впасти. 

Я поклала щітку. Руки трохи тремтіли.
Не від страху — а від безсилля. 

Ні! Він сильний. 

Дан із тих, хто падає, тільки щоб встати ще жорсткішим. 

І хай зараз усе тріщить по швах — він впорається. Він завжди справлявся. 

Я не знаю, чим усе це закінчиться, але одне я знаю точно:
я не дам себе зламати. І якщо вже мені доведеться впасти — я впаду б’ючись. 

Але саме зараз, я знала, що мені хотілося зробити. 

Взяла їх до рук — маленькі уламки минулого, що врізались у долоню, як шипи. 

Дві каблучки. 

Одна — з якою він зробив мені пропозицію того вечора, коли ми стояли серед натовпу на концерті улюбленого співака. 

Я тоді навіть не чула, що він сказав. Просто побачила, як він стоїть на коліні, і серце вибухнуло. 

Золота каблучка з діамантом. 

Камінь був маленький, але руки тремтіли, ніби він важив пів світу. 

Інша — класична весільна обручка. 

Вона ще й досі пахла надією. 

Я стисла їх міцно. Як щит. Як пам'ять. Як доказ того, що я існую не тільки тут і зараз, а ще й там — де все було просто, ясно, щиро. 

Закінчивши розчісувати волосся, я обережно вийшла за двері кімнати. 

За дверима, як і обіцяв Дан, стояв охоронець. 

Ставний, мовчазний, з обличчям, яке, здається, вже вигравало дуелі одним поглядом. 

Він лише зиркнув на мене і одразу став на заваді, мов стіна. 

— Ви не можете вийти, — сказав спокійно, але твердим голосом. — У мене чіткий наказ. 

— Я ненадовго. Справді. Просто трохи пройтися, провітритись, — я намагалася всміхнутись, але всередині мене все стискалося. 

— Наказ, — повторив він. Його голос був не злий, просто непорушний, як скеля. 

Я подивилася на нього. 

Потім — опустила очі на руку, і останній раз подивилася на те, що було для мене символом мого кохання. 

— Це… — я витягнула обручку і поклала її йому на долоню. — Це лише золото. Але достатньо, щоб ви заплющили очі на п’ятнадцять хвилин. Я повернусь — клянусь. 

Він завагався. Я бачила, як щелепи напружилися, як звелися брови.
Але рука з обручкою лишалася лежати відкрито. 

Мовляв, вибір за тобою, лицарю.
Він зітхнув — важко, довго, як чоловік, який щойно продав душу за щось, що насправді не мало ціни. 

— П’ятнадцять. Не більше. 

— Обіцяю. 

Я проскочила повз нього так, ніби тінь. Легка. Вільна. 

А моя обручка залишилось у нього в руці.


У тонкій сорочці й легкому пеньюарі було досить прохолодно. Коридори були порожні, лише час від часу дрижало полум’я смолоскипів на стінах. 

Ніхто не зупиняв мене, допоки не дійшла до його дверей. 

Перед покоями стояв охоронець. Побачив мене — здивувався, насупився. 

— Вам що тут треба, пані? Та ще й у такий час? 

— Мені треба до Його Величності. Терміново, — сказала я просто. 

— Ви здуріли? Його Величність спить. Він нікого не приймає. Тим більше вночі, у себе в покоях. Відійдіть, або покличу охорону. 

— Не треба нікого кликати. Просто послухай. 

Я зупинилась прямо перед ним, дістала з кишені каблучку з діамантом і, трохи наблизившись, тихо сказала: 

— Він чекає мене. Це не офіційний візит. І якщо все буде як слід — ти ще й нагороду отримаєш. За те, що не став на заваді. 

Охоронець дивився на мене з недовірою, губи стиснуті в тонку лінію. Він помовчав. Потім перевів погляд на каблучку, забрав її з руки, хмикнув. 

— Добре. Але швидко. І без дурниць. 

Я кивнула. Він відступив убік. Я натиснула на ручку дверей.