Розділ 22

Я сиділа в кутку галереї на старій лаві, що вся покосилася і тріщала від вогкості. Навіть не пам’ятаю, як сюди дісталась. Серце глухо бухкало, а пальці були змерзлі — чи то від холоду, чи від страху. 

«Вони хочуть його знищити».

Ці слова бились у голові знову й знову. Я вже не була шокована. Страх — так, він був. Але ще більше — якесь дике, огидне розуміння: вони не розцяцьковані божевільні. Вони продумані.

Я згадала обличчя Дана. Холодне, стримане, але з тією миттєвою тріщиною — тоді, коли він сказав, що знайде винних. 

«Його вб’є його ж мовчання. І народ, налаштований підлими змовниками.»

Це не просто заколот. Це пастка, в яку він уже, можливо, ступив. І я стояла між цим усім, мов чужа. Мов тінь. 

Хотіла б не почути. Хотіла б зараз сидіти і думати про нього, прокручувати нашу розмову на балконі, шукати підтексти, мучити себе питаннями. 

Але все це — тепер ніщо. Бо якщо він впаде — все зміниться. І вже не матиме значення, чи любив він мене, чи ні. Чи пробачу я, чи піду назавжди. 

Моє дихання було різким, поверхневим. В горлі — клубок. Я вперлась спиною в стіну, як у щит, і стиснула руки. 

«Що мені робити з цим?»

Я не хотіла бути пішаком. Але тепер... тепер я володіла інформацією, за яку деякі особи здали б і душу, і трон. І питання вже було не в тому, чи кохає він мене. 
 

А в тому — як довго він ще буде живий.


Коридор до кабінету Його Величності був мовчазний, наче шибениця до світанку. Варта зупинила мене одразу, як я підійшла. 

— Пані, Його Величність зараз зайнятий, — один з них навіть нахилився трохи, але очі мав порожні, як криниця після спеки. 

— Мені байдуже. Я мушу його бачити. Це важливо. Не для мене — для нього. 

Вони переглянулись. Сумнівались. Але я не відступила. Стояла, як клин у дверях. 

— Добре, — нарешті сказали. — Але якщо він розлютиться, це будуть ваші проблеми. 

Я зітхнула. Мене це вже не зупиняло. 

Двері розчинилися — і я одразу побачила його. 

Дан стояв біля великого стола, заваленого паперами і сувоями. 

Навпроти — Адвін, із зморшками роздратування на лобі. Щось обговорювали. 

Справи держави, та де там. 

Заколот вже виріс, як бур’ян під каменем.

Він здивовано підвів голову. Очі — коротке здивування, що вмить сховалось під кригою обличчя. Голос — рівний, ніби мене не бачив три дні поспіль у своїх снах. 

— Адвіне, зайди пізніше, — тихо сказав він. 

Той кивнув і вийшов, ледь кивнувши мені. Двері за ним зачинилися. Повітря згусло. 

— Що сталось такого, що ти сюди прибігла? 

Його руки спирались на стіл. Погляд шукав щось у моєму обличчі — хоча й вдавав, що не шукає нічого. Але шукав, я це бачила. І зараз я мала сказати йому таке, від чого його реакція буде непередбачуваною. 

Я зробила крок уперед, не випускаючи із пальців тканини сукні. Вона зім’ялася в долонях — руки були вологі. 

— Я… — голос одразу зрадив, сиплий, тонкий. Я ковтнула повітря. — Я чула розмову. Випадково. Це… стосувалося тебе. 

Дан не поворухнувся. Але я бачила, як напружились його плечі. 

— Продовжуй, — тихо сказав він. 

Я підійшла ще трохи. Стіна кабінету здавалася безпечнішою, ніж його погляд, тож я сперлась спиною об неї, і зосередилась на дерев’яній різьбі дверцят шафи навпроти. 

— Вони говорили про підготовку заколоту. 

— Хто «вони»? 

Я зітхнула. 

— Не знаю. Я не бачила облич. Просто… почула випадково. В коридорі, де сходи біля північної галереї. Я не збиралася підслуховувати, чесно. Просто почула уривки. Що тебе треба прибрати. Що вони працюють з Радою, намагаються перетягти її на свій бік. Що ти… втрачаєш вплив. 

Мовчанка впала така тягуча, що здавалося, вона стече з підлоги і вкриє кабінет по кісточки. 

— Ти впевнена в тому, що чула? — його голос був все ще рівним, але ледь помітно глухим. Наче крізь щільну тканину. 

Я подивилась на нього. Нарешті. З тривогою, з розгубленістю. 

— Я… не знаю. Це були уривки. Але в них не було сумніву. Вони говорили про підготовку. Про те, що все готово. Що вистачить ще трохи — і натовп буде з ними. І Рада. І... 

Я замовкла. Занадто багато. 

Я не мала цього знати. І від цього було моторошно. Наче я щойно торкнулася лезом невидимої пастки, й вона клацнула — але не зачепила. Ще ні. 

Дан відійшов до вікна. Стояв, здавалося, вічність. А тоді, не обертаючись, сказав: 

— Дякую. Що сказала. 

Це було так просто. Так стримано. Без емоцій. 

А мені хотілося стиснути плечі руками, щоби не тремтіти. 

— Що… що тепер? — прошепотіла я. 

— Тепер... — він нарешті повернувся, — тепер я знаю, що вони вже почали. І в мене залишилося менше часу, ніж я думав. 

Його очі були темні. Спокійні. 

А мені стало страшно вдруге — бо я побачила в ньому щось нове. Не короля. Не коханого. Не колишнього. А людину, яку готуються зіштовхнути з трону. І яка вже готує відповідь. 

— Тобі треба бути обережною, — сказав він. 

Не наказом. Не як правитель. Просто як чоловік, якого гризла тривога. 

Я мовчала. Що я мала відповісти? Я й без того була на межі — після отрути, після тієї сцени на балконі, після кожного його мовчання й погляду, що болів сильніше за слова. 

— Вони не просто хочуть мене прибрати. Вони хочуть зруйнувати все, на що я спираюся. І ти тепер — частина цього всього. 

Він підійшов ближче. Не торкався, не нахилявся — просто був поруч. Його голос був глухим, але рівним: 

— Я приставлю до тебе охоронця. Не для того, щоб стежити. А щоб ти була в безпеці. 

Я хотіла заперечити. Слова вже назрівали, скупчились під язиком — «я не дитина», «я сама собі впораюсь», «ти не маєш права»… Але я проковтнула їх. 

Бо пам’ять про те, як земля пливла з-під ніг, як потемніло в очах — ще була занадто свіжа. І той холод, що прийшов зі страхом: я могла померти. Тихо. Без жодного попередження. І він би навіть не встиг попрощатись. 

Я кивнула. Ледь. 

— Добре. Але тільки поки ти шукаєш… хто це зробив. 

— Обіцяю, — коротко відповів він. 

І знову той погляд, ніби я — останнє місце, де він ще вірить у тепло.