Розділ 21

Я залишилась сама. 

І так голосно стало навколо, аж вуха дзвеніли. Порожній балкон, золотий парк унизу, повітря свіже, осіннє — а в грудях ніби не легені, а зім’ята суха трава, через яку проходив хтось важкий, безжальний. 

Я обперлась долонями об перила. Холод каменю обпік шкіру, але всередині горіло сильніше. 

Я питала не про Каелара. Не про танець. Не про вибір. Я питала про серце. Про те, що було між нами, і що, здається, тепер — тільки між рядків, якщо ще взагалі існує. 

А він… знову не відповів. 

Сльози підступили самі. Ні, не ті, що розривають на шматки, а тихі. Ті, що просто капають, коли втома і біль беруть своє. Коли все всередині вже порожнє, і ти навіть не борешся. Просто стоїш. Просто дихаєш. Просто плачеш. 

Я витерла очі тильною стороною долоні. Треба зібратись. Треба. Бо якщо не зараз — то коли? 

— От і все, — прошепотіла сама до себе. 

Він вибрав мовчання.
Я виберу себе. 

Я пішла геть, не озираючись. 

Кроки вкорочувались, стали ледь не ковзанням — ноги не слухались, як після нічного кошмару. Лише замок був надто реальним, надто кам’яним, надто байдужим. 

Коридори витягувались, мов шрами на тілі, кожен кут — знайомий, але зараз ворожий. 

Я думала, що після всього між нами... буде хоч щось. Хоч слово. Погляд.
Пояснення. Але він знову лишив мене з порожнечею, як колись. Як завжди.
І саме в цей момент, коли у грудях усе стискалося з розпачу, я почула голоси. 

— …ми маємо діяти далі, — шепіт був чоловічий, трохи хриплуватий. 

— Ти здурів? Ти хочеш, щоб тебе повісили? — інший, тримтів. — Якщо вона заговорить… 

Я завмерла. 

Звук доносився з боку бокового ходу, двері були прочинені ледь-ледь. 

Я наблизилась, притиснулась спиною до холодної стіни. 

— Вона ж ледь не здохла. Хіба цього мало? 

— Тсс… Не треба було прикраси. Це був перебор. Але наказ був. 

— Якщо б спадкоємець Етеру не втрутився… 

Тіло моє стиснулось, як струна.
Вони говорили про мене. Про ту ніч. Про отруєне кольє. І… наказ?


Я стояла, не рухаючись.
Хто це ? Чому вони згадали наказ? Хто віддав його? 

І головне — чи справді я маю шанс лишитись живою, поки цей замок дихає інтригами?

Завмерла. Хоч дихай, хоч кричи — однаково не встигну втекти, якщо вони мене помітять. 

Голоси знову залунали. Цього разу тихіше, обережніше, але вже не про мене. І я, хоч і тремтіла, припала до щілини, як тінь. 

— Дан тримає владу лише завдяки страху. Якщо взяти до рук Раду — все, трон впаде. 

— Ти серйозно? Ти думаєш, Рада піде проти нього? 

— Вони нічого не зроблять самі. Але якщо ми підкинемо достатньо іскор — усе загориться. 

Мене мороз кинув. Вони… говорили про переворот? 

— І як ти собі це уявляєш? 

— Просто. Знищити довіру. Підірвати авторитет. Показати, що Дан не контролює ситуацію. Він уже один раз випустив із рук полонених. Етер йому в обличчя плює, а він мовчить. Народ це бачить. 

— Народ? Та нікому зараз не до цього. 

— А ти подивись. Авторитет — слабке місце. Як мішень. Як привід. І ще… — зробили паузу, — у наших пташок язик гострий. Варто тільки вкинути пару слів  в потрібний натовп, і зчеплення піде. 

Мені стало млосно. 

— Чекаємо сигналу, — сказав один з них, уже відходячи. — Все почнеться на Раді. Там і побачимо, хто чий пес. 

Я лишилась стояти. Порожня, холодна, втиснута у себе. 

Сигнал. Рада. Переворот.