Розділ 20

Я стояла на балкончику, загорнута в тонкий плащ, що погано захищав від вітру, але був зручним. Осінь надворі була неймовірною — гілки дерев, наче обпалені вогнем, тяглися до неба своїм багряним, мідним і золотим листям. 

Повітря було пронизане запахом вологої землі й сухої трави. Листя злітало з дерев і кружляло в повітрі, як крихкі згадки про щось, чого вже не повернеш. 

Я вдихнула глибше, ніби намагалася наповнити легені чимось, крім розчарування. Вже три дні минуло з того моменту, як я повернулась до свого Резервату. Мої покої — ті самі, прості, чужі для двору, але я до них звикла. 

І за весь цей час він жодного разу не намагався дізнатися, як я себе почуваю.
Жодного. Разу.

Не прислав навіть слуги. Не з’явився сам. Не перекинувся словом. І байдуже, скільки я переконувала себе, що мені не треба… Що так навіть краще… Що після тієї ночі, після всього, було б абсурдно чекати турботи.

Але я чекала. 

Чекала, ніби в мені лишився ще якийсь дурнуватий осколок надії, що він… що він хоча б запитає. 

Вітер зірвав з дерева червоний листок, і той полетів у прірву, наче щось символічне. Я провела його поглядом. 

Може, й справді пора нарешті відпустити все це. Не триматись. Не жити спогадами. Не обпалювати себе його мовчанням. 

Бо мовчання болить гірше, ніж найгостріші слова. 

Його присутність я відчула ще до того, як почула кроки. Щось у повітрі змінилося — ніби саме повітря стало важчим, насиченим… знайомим. Моя шкіра вмить вкрилася мурашками, наче тіло запам’ятало його раніше за розум.
Я повільно обернулась. 

Дан стояв на кілька кроків позаду. Темна сорочка щільно облягала плечі, відтіняючи шкіру і лінію щелепи. 

Волосся зібране не так ідеально, як зазвичай — кілька пасм вибились і спадали на лоба. І мені… мені раптом захотілося підійти і поправити їх. Так, як я це робила раніше, майже машинально, між поцілунками або коли ми говорили про щось дріб’язкове й буденне. Ця дрібниця раптом зламала мене зсередини. 

Він підійшов ближче, зупинився поруч біля перил і, не дивлячись на мене, вдивився у пейзаж. Осінь, як завжди, нічого не знала про чужі трагедії. Красуня в золоті, якій байдуже до болю. 

— Як ти? — тихо, але впевнено пролунало його запитання. 

Я змовчала спершу. Бо хотілося відповісти: "Жахливо. Самотньо. Розчавлено. В мені все кричить, але я вдаю, що спокійна." Але я не мала права більше показувати слабкість перед ним. 

— Мене намагалися вбити, — відповіла рівно, не відводячи погляду від дерев, — то як ти думаєш — в порядку я? 

Я не побачила його обличчя, але почула, як він різко вдихнув. І вже наступної миті, стримано, напружено: 

— Я дав наказ знайти кожного, хто був причетний. Вони заплатять. Особисто подбаю, щоб це сталося. 

Я мовчала. Не знала, що гірше — цей його новий тон, офіційний і холодний, чи те, що він все ж прийшов. Що з’явився тільки зараз. Коли, здавалося, вже пізно. 

Плечі тремтіли, хоч холодом і не пахло — це не погода, це він. Його мовчання довбало сильніше за крики. 

Я не витримала. 

— Ти кохаєш мене, Дан? 

Він стиснув пальці на холодному камені перил. Секунда. Дві. Вічність. Потім він глибоко вдихнув і… не відповів. 

— Чому ти залишилась із Каеларом, а не пішла зі мною? 

Я кліпнула. Раз. І ще раз. А потім відчула, як у горлі виростає клубок, липкий і пекучий. Слова самі вирвалися: 

— Дане, ти чуєш, що я запитала? Я не про політику, не про Каелара, не про прокляті коридори влади… Я про нас. Про тебе. Чи кохаєш ти мене? 

Він не озвався. Навіть не ворухнувся. Лише напруга в плечах стала такою, що здавалося — тканина сорочки зараз трісне. 

— Відповідай! — мій голос зірвався, став тонким, наче натягнута до межі струна. — Хоч колись… хоч на мить… ти кохав мене? 

Він розвернувся. Повільно. Його очі — темні, глибокі, втомлені, повні болю, але не слів. Він не відповів. 

— Чому ти танцювала з Каеларом? — тихо, але безжально. 

Я відступила на крок, як від удару. 

— Чому, коли тобі була потрібна допомога, ти прийшла до нього? 

Мовчання зависло між нами, важке, мов лід. Він ще секунду стояв, вдивляючись у мене, ніби щось шукав. Можливо — щось, що колись було між нами. 

Потім розвернувся і пішов. Не сказав ні слова. І я стояла, втупившись у його спину, поки вона не зникла за поворотом. 

І тільки тоді дозволила собі дихати.