Розділ 19

У повітрі дзвеніло залізо й глухо гуло від ударів. Дан рубав тренувального манекена з люттю, яку важко було б приховати навіть під королівською мантією. Меч виблискував у тьмяному світлі смолоскипів, кожен змах розрізав повітря, наче його ворог — реальний, живий, стояв перед ним. Аби ж це було так просто. 

Він був злий. До кісток. До кривавого, пульсуючого нутра. 

Але злість — то була лише оболонка. Під нею кипів страх. 

Його дику русалку намагалися вбити.
Ангеліна, яка могла вивести його з рівноваги одним лише поглядом.
Він ледь не втратив її. 

Ця думка пульсувала в голові, розривала скроні. Його охопив приступ тошнотворної безпорадності — те відчуття, що ти можеш тримати у кулаці королівства, а врятувати єдину, хто для тебе має значення — не можеш. 

Меч глухо вгатив у дерев’яну стойку. 

Дан притиснув чоло до холодного леза, зціпив зуби. 

Він віддав наказ — знайти, хто передав те кольє. Допитати кожного. Розібрати по камінцях ланцюжок дій. 

Але, шереґрін забирай, він знав: двірцеві інтриги — то багно. М’яке, липке, й засмоктує по саме серце. Це не війна з ворогом у чистому полі. Це отруєні тости, солодкі посмішки й слова, що вбивають повільніше за меч. 

Не дарма він був з нею холодним.

Не дарма він мовчав тоді в купальні, залишивши її саму. 

Він намагався тримати дистанцію. Бути байдужим. Бо в цьому клятому палаці любе стає смертельним. 

Він вважав, що так захистить її.
І от що вийшло? 

Рука здригнулась, лезо з глухим скреготом об скло впало на кам’яну підлогу. Дан тяжко вдихнув, провів долонею по мокрому від поту чолу. Він боявся.

Не тільки того, що її могли вбити.
А того, що вона більше не захоче бути поруч.


Він знову підняв меч. Але цього разу замах вийшов неточним. Меч ковзнув, зірвався з руки, брязнув об підлогу. 

— Трясця! — рикнув Дан і вдарив кулаком у дерев’яну стійку. 

Не лише страх роз’їдав його. Ревнощі. Лють. Приниження.

Каелар.

Той, кого він вважав дипломатичним ворогом. Усміхнене виточене обличчя з ідеальними манерами. 

І саме він… саме він знайшов її. Притис до себе. Захистив. Врятував. 

Це мав бути він, Дан.

Чому не він? 

Чому Ангеліна, вся бліда, розгублена й така беззахисна, лежала в чужому ліжку, а не в його покоях? 

Чому вона притискалась до Каелара, а не до нього? 

Чому вона плакала у його руках?.. 

Його шлунок скрутило від гіркого металевого присмаку — сорому. 

«Я залишив її… Тоді. В купальні. Просто пішов. І тепер її рятує хтось інший.» 

Він знову побачив у голові те, як вона глянула на нього — холодно, чітко, відсторонено. 

Як сказала, що залишиться в ліжку спадкоємця Етеру. 

А він… стояв, наче хлопчисько, якому відмовили в танці. 

Він міг її втратити. І не тільки через отруту. 

І що найгірше — тепер саме Каелар виглядає героєм.
Спасителем.
Шереґрінів лицар у сріблі.

Дан стиснув щелепу.
— Він чекає, щоб я зробив помилку… Щоб вона сама від нього не пішла. 

Він нахилився, підняв меч і вперся ним у землю. 

А тоді знову замахнувся — цього разу люто, грубо, з усією силою, яку тільки міг витиснути з себе. Меч розсік дерев'яну фігуру, наче тканину. 

Сколихнулась тирса, затріщали балки, проте злості в ньому від того менше не стало. 

Вона не захотіла йти з ним.
Не зважила на його слова. Не на те, що він принесе їй усе — найкращі покої, найвправнішого лікаря, охорону… 

Вона просто сказала «ні». 

І залишилась.
У ліжку ворога. 

Навіть не посоромилась. Навіть не здригнулась. Просто глянула йому в очі й відкинула все, що він міг запропонувати. 

Дан зціпив зуби так, що аж заболіло у вилицях. Він бачив це.
Видовище, яке буде свербіти в пам’яті довше, ніж будь-яка рана — Каелар, сидить, спокійний, розслаблений, її рука на його грудях, її голова — в нього на плечі. 

Його погляд — самовдоволений, холодний, тріумфальний. 

«Я виграв, брате», — наче мовив він очима. 

І це боліло не менше, ніж думка про отруєне кольє. 

Бо не Каелар поклав її до себе в ліжко. Вона сама залишилась. 

Бо не Каелар зробив її слабкою — це він, Дан, зробив її недовіру настільки глибокою, що вона воліла бути в пастці з чужинцем, ніж поруч із ним. 

Він уперся об стіл, важко дихаючи. У голові пульсувало.
Її різкі слова. Її погляд. Її спокій. 

«Залиши мене, інакше я ніколи більше не скажу тобі й слова.» 

— Ти й так не кажеш, — прошепотів він сам до себе.