Розділ 18

Я прийшла до тями не відразу. Спершу — тільки звук. Тихий шелест. Немов хтось повільно провів пальцями по тканині. Потім запах — щось гірке й терпке, як трава або старе зілля, що вже давно втратило силу, але ще залишалося у повітрі. І щось ще... чоловіче. Якесь ефірне масло. 

Я кліпнула. Очі не хотіли відкриватись. Повіки важкі, як олово. Голова боліла, як після тривалого плачу або сильного удару. Горло пересохло, язик наче обліплений пилом. І тільки після кількох спроб вдихнути, я зрозуміла — я жива. 

Тканина під щокою була м’якою. Я лежала на ліжку. Не на своєму. Матерія — інша, не та, до якої я вже встигла трохи звикнути у своїх покоях. Я повільно повернула голову. Подушка пахла чужим. І не просто чужим — чоловічим. Гострим, впевненим, небезпечним. 

Простір довкола був приглушено темний, але не нічний — скоріше ранковий. Затягнуті портьєри, напівтінь, кілька ледь жевріючих ламп, що горіли зеленкуватим світлом у кутку. У кімнаті — нікого. Ні руху, ні голосу. Тільки я. І страх, що обволікав мене зсередини, як ковдра, яка не гріє, а душить. 

Я різко сіла. Мене трохи повело, але я встигла спертись на лікоть. Погляд — на себе. Одягнута. Та сама сукня. Все на місці. Хіба що взуття зняли. 

Мене не роздягали. Це чомусь важливо. Ще не роздягали? — промайнуло злим шепотом десь у підсвідомості. Я стисла пальці на ковдрі. Вона м’яка, дорога. Чужа. 

На підлозі лежав килим. Товстий. Щільний. 

Багатий. Навколо — дерев’яні панелі, темні меблі, шафа, невеликий столик з глечиком води й кубком, і ще — мініатюрна книжкова шафа, майже порожня. Поруч — зачинені двері.
Моя шкіра покрилась сиротливими мурашками. Я не знала, де я. Хто мене приніс. І навіщо.



Двері навпроти клацнули — і повільно розчинились. 

На порозі стояв Каелар. 

Сріблясте волосся зібране в хвіст, обличчя — наче висічене з каменю, суворе, стомлене. Він зробив крок у кімнату, кинув на мене короткий погляд — і раптом у його погляді щось зм’якшилось. Не багато, ледь-ледь, але я це помітила. 

— Ти вже прийшла до тями, — тихо сказав він, — добре. 

Моє горло було сухим, і я ледве змусила себе видушити слова: 

— Як я тут опинилась? 

Каелар підійшов ближче, зупинився за кілька кроків. Його рухи були спокійні, майже обережні — ніби він боявся зробити щось зайве. 

— Ти стояла біля моїх дверей, — відповів він після короткої паузи. — Я почув, як хтось смикає ручку… Вийшов — а ти лежиш на підлозі, без свідомості.
Дихала важко. Я приніс тебе сюди. 

Я трохи піднялась на лікті, але одразу ж у голові запульсувала тупа біль, наче хтось вставив туди розпечений цвях. Повернулося відчуття порожнечі — того, як з мене раптом щось вирвали. 

Каелар кинувся до мене: 

— Не вставай. Тобі ще не можна. Лежи. 

Я відкинулась назад і стиснула повіки. 

— Я… смикала ручку? — перепитала. — Я заблукала. Думала… запитати дорогу. 

Він кивнув. І на мить я помітила, як в його очах промайнуло щось інше. Якесь… полегшення? Чи, може, це було щось інше — занадто швидке, щоб назвати. 

— Служницю треба було попросити провести, — буркнув він, сідаючи на стілець неподалік. — Ти ж тут нова. Це місце — як лабіринт. 

— Я хотіла сама… — почала, але голос у мене був слабкий, як розмоклий папір. 

Ми замовкли. Каелар сидів мовчки, дивився не на мене — кудись у підлогу. Але плечі його були напружені. Його присутність заповнювала кімнату — не тиском, не владою. Просто він був тут. Зі мною. У тиші. 

Я намагалась зосередитися, зібрати до купи думки, хоч щось. Але в голові залишались лише уривки — коридор, ручка дверей, а потім — провал. 

— Ти вже близько півтори години тут, — озвався він тихо, не дивлячись на мене. 


— Що зі мною сталося? — спитала я, все ще не впізнаючи свій голос. Хриплий, наче в мене хтось вичавив усе повітря і ще трохи душі на додачу. 

Каелар нічого не сказав. Лише кивнув у бік тумбочки поруч із ліжком. 

Я повільно повернула голову. Там, на темному дереві, лежало кольє. 

Те саме. Те, що принесла служниця. Срібло і сапфіри — я ще подумала, як пасує до сукні. Воно й досі виглядало красиво. Аж надто красиво. Невинно. Як капкан у траві. 

Я повільно знову подивилася на нього. 

— Що?.. — почала я, але слова застрягли в горлі, як голки. 

— Воно було отруєне, — тихо сказав Каелар. — Якби ти не почала випадково ломитися в мої покої, і залишилася б без допомоги ще трохи… ти б задихнулась. І ніхто б нічого не встиг зробити. 

Мені стало холодно. Навіть попри м’яку ковдру, попри сонце, що просочувалося крізь фіранки. Я сіла рівніше — серце гупало десь у вухах. Ноги тремтіли. 

— Ти певен?.. 

— Абсолютно, — його голос був короткий, без емоцій. Твердий, мов лезо. — Ознаки класичні. Пульс ослаблений, зір помутнів, дихання уривчасте, судоми горла. Я бачив це раніше. 

— Як ти… дізнався? Що робити? 

Він потер пальцями перенісся, наче втомився до кісток. 

— Я спадкоємець трону, — буркнув. — За моїм життям полюють ще з дитинства. Отрути, чари, зілля, артефакти — мене хотіли прибрати тихо, швидко і «непомітно» вже з десяток разів. У мене… звичка. — Він криво всміхнувся. — Завжди мати при собі щось, що зможе витягти в останню мить. 

Я дивилася на нього, не знаючи, що сказати. 

Цей світ — він був… зовсім не той, до якого я звикла. Тут не просто інтриги й підступи. Тут прикраса могла вбити. Сапфіри були смертельнішими за меч. 

— Хтось… хотів мене вбити, — видихнула я. 

Каелар мовчав. Але цього разу його тиша говорила більше, ніж слова.
Так. Хтось хотів мене вбити.
І якби не випадковість… я б уже не прокинулась. 

Я мовчала. 

А потім, раптово і без дозволу, у горлі щось затремтіло. Немов клубок, який не можна було проковтнути, не можна було виговорити. 

І я розплакалась. 

Без істерики, без звуків — просто з очей почали текти сльози. Гарячі. Безсоромні. Як втома, що нарешті вирвалася назовні. Як страх, що добрався до кісток. 

Я опустила голову, намагаючись прикрити обличчя долонею, але пальці теж тремтіли. Сльози стікали по щоках, на губах залишалася сіль. Було соромно. І гірко. І страшно. І ще — трохи по-дурному образливо: я ж просто хотіла вижити. 

Каелар не сказав нічого. Я відчула, як матрац поруч злегка прогнувся — він сів поруч. 

А потім — обережно, мов боявся зламати мене остаточно — притягнув ближче. 

Я не пручалась. Його рука легенько лягла мені на спину, інша — на плече. Не як у чоловіка, що домагався. А як у того, хто... просто хотів, щоб ти дихала. Щоб ти витримала. 

Я втиснулась у його груди, не думаючи. Просто так було легше. Надрив зсередини трохи вщухав, коли хтось мовчки сидів поруч. Коли хтось був. 

Його пальці робили кола по моїй спині, а я дозволила собі трохи забутись. На кілька хвилин. На кілька ударів серця. 

Двері вибухнули. Не скрипнули — а саме вибухнули, немов хтось вирішив, що ручка — зайвий елемент у цьому світі. 

Я здригнулася, і Каелар інстинктивно стис мене міцніше, трохи прикриваючи собою. 

— Що. Відбувається. Тут? — голос Дана розітнув повітря, мов удар батога. 

Я підвела голову. Він стояв у дверях, широкоплечий, у темній сорочці, з очима, що палали. 

Навіть не гнів — лють. Але така, стримана, упакована в золоту обгортку дипломатії. Його пальці нервово сіпались, щелепа зціплена, як у хижака, що не може вкусити — надто багато свідків. 

— Ми… — почала я, але Каелар вже підвівся з ліжка. Рухом неспішним, але в ньому читалась напруга. 

— Вона могла померти, — сухо кинув спадкоємець Етеру. — Ти б прийшов сюди вже не кричати, а плакати над тілом. 

Дан сіпнувся. 

— Що ти сказав? 

Каелар кивнув на тумбочку. На ній усе ще лежало те ненависне кольє — блискуче, красиве, смертоносне. 

— Отрута. Через шкіру. Симптоми почалися майже миттєво. Якби вона не опинилась біля моїх дверей — не було б кого рятувати. 

Я дивилась на Дана. Його роздратування змішувалось із чимось іще — винуватістю, страхом, а може, соромом. 

Але на поверхні все ще пульсувала лють. 

— І ти, звісно, вирішив самотужки її врятувати… — глухо вимовив він. — Притиснув до себе, прихистив у своїх покоях, зіграв героя? 

— Якщо ти думаєш, що я її торкався без її згоди… — почав Каелар, але я швидко перервала: 

— Досить. 

Обидва замовкли, погляди ще іскрились. Як дві стихії в одній кімнаті. 

Я вдихнула глибше. Так, я ще тремтіла, але не від слабкості — від того, як близько я була до смерті. І як дивно при цьому — відчувати себе центром чужої боротьби. 

— Я ще жива, завдяки Каелару. Це головне, — сказала я спокійніше, ніж відчувала. — А ось чому я отримала отруєну прикрасу — це вже інше питання. І, гадаю, розібратись у ньому маєш саме ти. 

Дан підступив до ліжка. Його погляд змінився — з металевого, холодного, владного — на людський. Уперше за довгий час він дивився на мене, як тоді… ще до всього. Його голос став м’якшим, з хрипотою, яку не можна було підробити: 

— Я дізнаюся, хто це зробив. Обіцяю тобі. Винні відповідатимуть. Я все влаштую… Просто дозволь мені перенести тебе до твоїх нових покоїв. Там буде зручно. Я покличу лікаря, нехай тебе огляне… 

Я дивилась на нього мовчки, а перед очима виникали спогади: гаряча купальня, його пальці, його подих, біль… і те, як він просто пішов. Без слова. Без жодного пояснення. Просто взяв — і зник, залишивши мене в розбитих уламках почуттів, у самотності, яка боліла більше, ніж отрута на шиї. 

— Ні, — сказала я рівно, але так, що навіть повітря між нами зупинилось. 

Він нахилився ближче, не розуміючи. 

— Що ти сказала? 

Я зустріла його погляд спокійно. Спокійно — зовні. Усередині я палала. 

— Ні. Я нікуди з тобою не піду. Я залишуся тут, у Каелара. Відпочину. А коли мені стане краще — повернуся до своєї кімнати в Резерваті. Вона мене влаштовує.