Розділ 17

Я спала погано. 

Насправді, я б не назвала це сном. Радше — заплутаним клубком напівсвідомих видінь і дивної, важкої темряви. Мене кидало в холод і жар, я скручувалась у клубок, відчуваючи, як м’язи напружені, як серце б’ється навіть уві сні, ніби й досі намагається втекти, хоч тіло вже здалося. 

Мені снились обличчя. Змащені, перекошені. Вони виникали одне за одним, мов обличчя у вікні потяга — швидко, різко, без контексту. Серед них — Дан. Але не такий, яким я його знала.
Холодний, мовчазний, з руками в крові. Його очі блищали, як лід, а рот говорив щось, але я не чула слів — лише глухий звук, ніби хтось стукав по металу в глибокому колодязі. 

Інколи вві сні я стояла знову перед тими вартовими, у нічній тиші. Я повторювала «відчиніть», але мій голос тонув в повітрі, а вони сміялись — не вголос, а десь усередині моєї голови. Як знущання над власною наївністю. 

Іноді я бігла. Але ноги були ватяні, і світ навколо розмивався. Палац був безкінечним, і кожна зала вела в іншу, ще порожнішу. А коли я, знесилена, нарешті зупинялась — Дан стояв попереду. І завжди з чужим обличчям. 

Я прокинулася, ніби мене виштовхнули зі сну, як з холодної води. Горло пересохло, серце гупало. Піт вкривав лоб, а на щоках — волога. Чи то сльози, чи то ще залишки нічних марень. 

Я сіла на ліжку й вдивлялась у стіни. Кімната була тихою. Стороннім — затишною. Але я відчувала, як вона тисне з усіх боків. 

Мені хотілося вити. Не голосно, не на публіку. Просто стиха, в подушку, щоб хоч якось випустити цей біль, роздратування, сором. Від поразки. Від того, що дозволила собі знову впасти в його руки. Від того, що досі, попри все, мріяла, щоб він хоч щось сказав. 

Але він пішов. Просто пішов.
І тепер я залишилась сама із собою, і не було мені ні місця ні спокою, ні забуття. 

Вже був ранок. Світло повзло крізь важкі штори, мов крадій. І кожен промінь лише сильніше нагадував — новий день настав, а разом із ним повернулися всі вчорашні дурниці. 

Я лежала розбита, мов фарфор після вечері. Тіло боліло не лише фізично — воно ніби ображалося на мене за те, що я дозволила собі піддатись йому. І так бездумно. Без гарантій. Без жодного слова на ранок. 

Я чекала служницю. Ту, що мала принести їжу і допомогти мені вбратись, бо ж палац вирішив, що я тепер частина його декору — з ефектом присутності. Кожен ранок, ніби за розкладом, мала бути рутина: одяг, зачіска, роль. 

Двері скрипнули, і я підвела голову. Але замість знайомої тишкомишки з вузликом у руках, зайшла незнайома дівчина. Молоденька, з круглими очима і зніяковілим виглядом, тримала піднос з їжею і якийсь обгорнутий у тканину пакунок. 

Я мовчки взяла піднос, коротко подякувала. Їла повільно, не відчуваючи смаку, більше механічно — щоб не звалитись просто посеред кімнати. Голова гуділа. Тіло ніби досі пам’ятало кожен рух, кожен подих, кожен тиск його рук. 

— А що це за пакунок? — нарешті спитала я, ковтаючи останній шматок.
Служниця здригнулась, ніби забула, що це ще треба пояснити. 

— Мені звеліли передати, що пані чекають вас на чай. Ті... леді, що познайомилися з вами на бенкеті. Хочуть поспілкуватися ближче, — її голос був майже вибачливим. — А це прикраси… для зустрічі. 

Я закотила очі. Побалакати з цими розцяцькованими зміями — от що мені треба зранку, після того як мене морально й фізично перемололи на м’ясорубці. Ні, дякую. 

Але потім щось клацнуло.
Подружжя Ено. Вони були там. Ці леді, скоріше за все, з їхнього кола. Хто знає, може саме зараз я маю шанс дізнатися про них більше — і про те, хто вони, і чому тицяють свої напудрені носи туди, де не просять. 

Я відклала піднос, зітхнула і звернулась до служниці: 

— Гаразд. Допоможи мені вдягтися. 

І поки вона розгортала тканини, я вже розігрувала в голові сцену: мовчазна, трохи наївна, але з блиском в очах. 

Достатньо відкрита, щоб виглядати доступною для пліток. І достатньо холодна, щоб не злякати дурних.
Цього разу я не тікатиму. Я дивитимусь прямо в очі. І слухатиму уважно.


Служниця слухняно допомагала мені вдягатися. Її руки швидко і вправно застібали ґудзики, розправляли тканину, поправляли талію, немов я була лялькою, яку збирались виставити на полицю. 

Сукня була ніжного небесного кольору, м’яка, легка, але водночас така… показна. Як лід на весняному сонці — холодна, слизька, тендітна. Саме такою мене, мабуть, і хотіли бачити ті леді. 

Служниця розгорнула невеликий пакунок і подала мені прикраси. Срібна оправа і сапфіри — глибокі, як ніч перед бурею. Коштовності були справді гарні, хай там що. Коли я закріплювала сережки, краєм ока помітила, як дівчина роздивляється мене, мовчки, але уважно. 

— Вам дуже пасує, пані, — несміливо мовила вона. 

— Ага, — кинула я коротко, вдивляючись у дзеркало. 

Образ, як не крути, був ефектним. Ідеальний, щоби приховати втому, біль і обурення за шаром холодної стриманості. 

Служниця вже тягнулась до дверей, щоби відчинити мені та йти поруч — тінню, охоронцем, наглядачем, ким би там їх не навчили бути. 

— Не треба, — сказала я, зупинивши її різкіше, ніж планувала. — Я сама дійду. 

Вона глянула на мене з легким здивуванням. 

— Але мені наказали… 

— А мені обридло, що за мною весь час хтось ходить хвостиком. 

Мені було байдуже, як вона це потім пояснить. Я просто хотіла лишитись сама хоч на кілька хвилин. Дихати. І йти — своїми ногами, не під наглядом, не з ескортом. Хоча б туди, де на мене чекають ці вишукані хижачки з солодкими усмішками. 

Я вийшла з кімнати, залишивши служницю позаду, а з нею і себе вчорашню — ту, яка ще дозволяла собі розм’якнути. Сьогодні в меню: цинізм, чай і плітки. І, можливо, правда. Або хоча б натяк на неї.


Я йшла — ні, брела — цими нескінченними коридорами вже, здається, хвилин двадцять. Можливо більше. 

Простір у палаці був збудований так, ніби навмисне, щоб зводити з розуму. 

Всі ці однакові арки, килими, портрети з важкими рамами, гобелени зі сценами, яких я навіть не розуміла. Усі ті лорди та королі з полотен дивились на мене з якоюсь сумішшю зверхності й холодного співчуття. Як на чергову дурепу, що заблукала. 

Я зробила ще кілька кроків, але нікого не побачила. Ні служниці, ні охоронця, ні навіть якогось скрипучого дворецького, що тинявся б повз. 

Чудово, просто чудово, — промайнула в голові думка. Я розвернулась і рішуче смикнула за найближчу ручку на темних дверях. Хотіла просто спитати дорогу. 

Але стало щось... не те. 

Все стало не те. 

Спочатку — дивне відчуття в горлі. Як ніби повітря раптово згусло, стало густим і липким, і не хотіло входити в легені. Я розтулила рота — вдихнула, але нічого. Порожнеча. Паніка ще не вдарила, але тіло вже дало сигнал: щось не так. 

Під шкірою почало пульсувати. Серце затарабанило, спочатку швидко, потім у груди вдарив біль, ніби воно забилось об ребра зсередини. В легенях — порожньо. Я спробувала знову вдихнути — марно.