Розділ 16

Я лежала, розкидана на теплій плитці, захекана, розпатлана, з дрібним болем  — тіло ще тремтіло, не розуміючи, що щойно сталося. Було гаряче, шалено, бездумно — як перший ковток після довгої спраги. Болісно й солодко водночас. 

Його груди важко піднімались і опускались, притиснуті до мого тіла. Я відчувала кожен його подих, кожне зрушення м'язів. Його шкіра була липка, тепла, справжня. 

А потім — все обірвалось. 

Він зіп’явся на лікті, подивився на мене довгим поглядом… але нічого не сказав. Просто піднявся, взяв сорочку, повільно одягнувся, мовчки — ніби я була випадковістю, яку можна згорнути й піти. 

Я не зрушила з місця, тільки стискала пальці.

У горлі пекло. Хотілось щось сказати, крикнути, плюнути йому в спину. Або… попросити залишитись.
Та я мовчала. Як і він. 

Коли двері зачинились за ним — з глухим, безжальним стуком — мене охопила дивна порожнеча. Не образа. Не сором. Щось гірше. Вакуум. 

Я дивилась у стелю. Від стелі капала вода. Тіло ще горіло, а всередині — знову тиша. Та сама, що три роки тому. Та сама, яку я тоді витравлювала зі шкіри тижнями. 

І тепер — що?


Я насилу піднялася з плитки. Ноги тремтіли. Було відчуття, ніби я пробігла марафон, тільки марафоном було його тіло, його руки, його подих у мене над вухом. 

Натягла халат, не глянувши на себе в дзеркало. Я знала, що там — скуйовджене волосся, сліди його долонь на стегнах, подряпини на шиї, губи, розбиті від нетерплячих поцілунків. І очі — ті, які знову повірили. 

Коридором ішла швидко, але всередині все стукало. Кожен крок — як плескіт по рані. 

Хтось із служниць хотів щось сказати — я не чула. Дійшла до кімнати, сперлась на двері, наче хтось міг мене переслідувати. 

Кинулась на ліжко. Обличчям у подушки. 

Все було дарма.
Дарма я пішла в ту купальню. Дарма дозволила собі згадати, як він пахне. Дарма розтисла долоні, коли він торкався моєї спини. Дарма відкрилась. 

А він?
Він пішов. Мовчки. Як тоді.
Жодного слова.
Жодного «я досі тебе кохаю».
Жодного «ти моя».
Навіть не жалю. Нічого. 

Як ніби це було… випадково. Механічно. Просто фізика двох тіл. 

А тіло моє ще палало. Його дотики — отрута, що розходилась під шкірою, повільно, смакуючи мене зсередини. Мої груди все ще стискало, коли згадувала, як він хрипко дихав у мене над вухом. 

Я намагалася не плакати. Не тепер. Не після всього. 

Я ж знала, що буде боляче.
Але все одно піддалася.
І тепер лежала тут — пуста, використана, як зім’ятий клаптик тканини. 

Математика була проста - це не було повернення.
Це було підтвердження — він більше не мій.


Я довго не могла заснути. То лежала на спині, то на боці, то знову заривалась у подушку, аби заглушити у собі крик. 

Боліло тіло — але не так, як серце.
Його торкання ще відлунювали в мені, наче дрібні вибухи. Його руки, що тримали, наче мали на це право. Його дихання, гаряче, вперте. Його поцілунки, яким я знову піддалась, як дурепа. 

А потім він просто пішов.
Без слів. Без пояснень.
Це був Дан?
Ні. Дана більше немає. 

Є він — Його Величність. У оксамитовій мантії, із владою в голосі, холодом у погляді, і тим самим зверхнім тоном, коли він на нараді говорив про мене, як про інструмент, ресурс, невигідний актив. 

Я бачила, як служники перед ним кланяються. Я чула, як його називають «наш єдиний щит». І в тому всьому — в цьому блиску й троні — не було більше нічого від чоловіка, якого я колись любила. 

Він став іншим.
А я — чужа у цьому палаці. 

Я не збираюся знову стояти поруч, мовчати, стискаючи руки, поки він говорить за мене. Я не дозволю собі знову бути мовчазною тінню на задньому плані його великих рішень.
Я більше не впущу його до себе. Ні в тіло, ні в серце. 

Я втечу. 

Так, це божевілля. Але залишитись — ще гірше. 

Я вже уявила: тихий світанок, поки вартові сонні. Непримітний одяг. 
Треба діяти швидко. Треба готуватись тихо.
Хоч раз у житті — обрати себе. 

А біль… біль нехай залишиться. Як нагадування. Як зброя. Як паливо, щоб не зупинитись.
Бо якщо залишусь — знову згинатимусь, знову чекатиму, знову втрачатиму себе.
А я більше не хочу бути тією, хто чекає. 

Я довго копирсалась у тій гардеробній, повній мережива і розкоші, яку пошили мені двірцеві кравчині, і яка досі здавалася мені чужою. Пальці ковзали по тканинах, розпізнаючи на дотик те, в чому можна буде втекти, і те, в чому можна тільки чекати покірно під дверима. 

Сукня з темно-синього льону, проста, зате зручна. Міцна тканина, глибокий каптур, достатньо простору для руху. Добре. Її я й одягла. 

Підол злегка чіплявся за ноги, коли я металася кімнатою, складаючи вузол з речей. Взяла сорочку з грубого полотна, запасну сукню — легшу, ще й чоловічу туніку, яку хтось, мабуть, помилково приніс сюди. Із нею я почувалася трохи впевненіше. Ніби вона могла сховати мене — як не в тінь, то хоч у невидимість. 

А тоді погляд упав на скриньку. На ту саму, що її залишили кравчині після бенкету. 

Прикраси. 

Ті, що я носила того вечора — срібний ланцюжок, сережки з темними каменями, перстень, який злегка ковзав на пальці. І ще — коробочка з новими: шпильки, застібки, браслет, все з гравіюванням та коштовними вставками. Призначені для прийомів, які тепер ніколи не відбудуться. 

Я застигла.
Крадіжка?
Можливо. 

Але ж вони давали це мені. Для мене. Я носила їх як частину ролі, яку мені нав’язали. Як трофей, як прикрасу на виставку. 

Чи згадають про них? 

Я доторкнулася до сережок. Вони могли стати чимось більшим, ніж просто згадкою про ганьбу. Це був ресурс, яким я могла б себе прогодувати. Єдине, що в мене зараз було. 

Я обережно загорнула прикраси в шмат тканини й сховала вглиб вузла, між тунікою й запасною сорочкою. 

Я не знала, як тут живуть поза палацом. Не знала цін, законів, порядків. Але знала одне — якщо не матиму чим торгувати, залишусь голою й голодною. 

А цього я не переживу вдруге.
Тож, якщо хтось і скаже, що я вкрала — нехай. Я не просила бути тут.