Розділ 15

Я йду до кімнати з купальнею, хоч тіло й ниє від втоми, а думки — мов вузол, затягнутий під шкірою. Шелест сукні, кроки по мармуру, подих вогкості — усе здається надто гучним, наче світ кричить, а я намагаюся не слухати. 

У воді — відображення стелі, кованих візерунків і… мене. Та я дивлюся крізь власне лице, туди, у вчорашнє. 

Бал.
Світло, музика, тісні усмішки й чужі пальці, що торкаються моєї руки. 

Лорд і леді Ено. Отже, вона його пані — хоч ні, радше соратниця, напарниця в павутинні брехні. 

«Ви маєте бути обережні з Даном, моя дорога… він — не той, ким здається…»
«Невже він не сказав вам правди?..» 

Слова звучали майже ніжно. Якби я не вміла розпізнавати повзучу загрозу, могла б і повірити. 

Чого вони хочуть?
Що їм від мене треба? 

У воді відображається моє обличчя, і я бачу, як щось в ньому змінюється — не страх, ні. Напруга. Внутрішня мобілізація. Я знаю, що ці двоє небезпечні.

Хто вони такі? 

Видихаю, занурюю пальці у воду. Вона тепла і приємна. 

Потрібно з’ясувати. Тихо. Акуратно. Без зайвих питань і привернення уваги.
Бо в цьому місці, щойно ти почнеш питати, ти вже не спостерігач, а гравець. А я поки що не знаю всіх правил. 

Можливо, хтось зі слуг чув про них. Можливо, хтось із тих, хто бачить більше, ніж слід. 

Не намагатися напряму — лише випадково, між іншим. Як жінки пліткують про нові капелюшки чи зради. 

Я маю бути обережною.
А ще — триматися Дана. Бо якщо вони намагаються роз'єднати нас — значить, бояться.
А якщо бояться — значить, він для них загроза.
І я теж.


Я спираюсь плечем об стіну біля басейну й заплющую очі. Внутрішній простір скручується, як струна, на яку натягли спогад. І той бринить. Надокучливо, майже болісно. 

Каелар. 

Я навіть не пригадую, як опинилась у його обіймах. Просто — музика, темп, чиясь легка усмішка, відступаючі спини інших танцівників. Його пальці — впевнені, майже нахабні, холодні як лід під срібною оправою.
Очі — темні, глибокі, але не як у Дана. 
Дан.
Він стояв осторонь. І дивився. З тією мовчазною, хижою холодністю, з якою вовк стежить за наближенням іншого хижака до його території. 

Його щелепа була стиснута так, ніби він проковтнув свій гнів. 

Очі — геть чорні, без блиску.
Його рука — стискала келих. 

А потім він просто пішов. Без пояснень. 

Я самовдоволено всміхнулась. 

Ми ще побачимо, Дане, кому з нас байдуже більше. 

Кроки. 

Тихі, але впевнені. 

Я не обертаюся одразу, але всередині — стиснулось. Бо знаю ці кроки. Занадто добре. За сім років вони в’їлись у тіло, як музика, яку ніколи не забудеш, навіть коли хочеш. 

Дан. 

Як він дізнався, що я тут? Напевно, служниця. 

Ну що ж. Я повільно розправляю плечі. Вдихаю глибоко — і підіймаю підборіддя. Шкіра ще тепла від пари, але всередині — гаряче, мов перед поєдинком. 

Я повертаюсь. 

Він стоїть у дверях, і не рухається.
Волосся трохи вологе, сорочка розстібнута — просто накинута, як завжди, абияк. Шкіра на грудях - знайомий кожний сантиметр. 

Очі — темні, невиспані, з тим поглядом, від якого хочеться або вдарити, або роздягтись.


Я розвернулась до нього на повен зріст.
Рука мимоволі лягла на стегно, а друга ковзнула по вологому волоссю. Досить цих ігор у втечу. Якщо вже прийшов — нехай бачить. Усе. 

Його погляд зупинився на моїй шиї. Опустився нижче. Затримався. Іще нижче. 

Очі стали уважними і він розтягнув губи в тій самій хижій усмішці, яка просто виводила мене з себе. 

— Раніше ти соромилась, коли я на тебе так дивився, — сказав він низько. 

Я усміхнулась у відповідь. 

— Раніше я була ідіоткою. А ти — трохи краще себе поводив. 

— Ага, — відповів він, — а тепер ні ти, ні я не залишились колишніми. 

Він зробив крок вперед.
А тоді ще один — і опинився позаду. Я не ворухнулась. Не дала собі навіть здригнутися. 

Його пальці — легкі, наче дим, наче жар — торкнулися моєї шиї. А тоді ковзнули вниз, по хребту. Повільно, ніби намалював лінію, яка тліє на дотик. 

Мурахи пробіглися по всьому тілу. Я заплющила очі. Але не відступила. 

— Тобі сподобалось танцювати з Каеларом? — прошепотів він просто над вухом. 

Його пальці вже торкалися плечей. 

— Він досить вправний, — відповіла я холодно. 

І сама відчула, як повітря між нами почало тремтіти. 

Його руки на мені — не як у спогадах. Тепер сильніші. Стискають так, ніби тримають не тіло, а вину. Його пальці ковзають по шкірі, не пестячи — перевіряючи, чи я справжня. Чи я ще належу йому. 

— Та невже? — прошипів у шию. 

Я не відповідаю. Дихання зривається. Я й сама не знаю. 

Він різко розвертає мене до себе. В його очах — усе, що накопичилось за ті роки. Біль. Гнів. І голод. Його рот стискається в лінію. 

Він тягне мене за волосся. Неакуратно. Зайве різко. Так, ніби він хоче довести своє право і стерти час між нами своїм жестом. 

Я стиснула губи, не дозволяючи собі ані зойку. Це не ніжність. Це вимога. Це крик тіла: "Нарешті." 

Він нахиляється до шиї, дихає гаряче, майже шепоче: 

— Так само пахнеш. 

Я хапаю його за сорочку. Тягну. Не з романтичного пориву — зі злості. Він був мені винен ці три роки. Він пішов. Він залишив. І зараз я хочу, щоб він відчув це кожною клітинкою. 

Його руки хапають мої стегна, піднімають, тіло стикається з холодною плиткою стіни, і я різко вдихаю — не від холоду, від нього. Від того, як він торкається мене — швидко, грубо, без жодного дозволу. 

І наша біль — це "глибоко". Це "я скучила". Це "не забув". 

Я стискаю його плечі, впиваюсь у шкіру, шепочу щось нерозбірливе. Те, що накопичилось у мені за всі ці роки — зараз вивертається назовні. 

— Ненавиджу, — виривається з мене. — Ненавиджу... Чому ти пішов… 

Він впирається лобом у моє плече, не зупиняючись. 

— Бо ти б не пішла, — прошепотів. — Ти б не пішла за мною. 

Я впиваюсь у нього губами, і все — біль, пристрасть, образа — усе це тепер між нашими тілами. І більше немає ні часу, ні пауз, тільки глухі удари серця, подихи, дотики, що не питають дозволу.