Розділ 14

Дан сидів у своєму кріслі, тримаючи в руці скляний келих з віскі.

Лід уже майже розтанув, лишивши на склі краплі, схожі на піт. Він дивився в одну точку на килимі. Навіть не бачив її. 

Просто… дивився. Як загнаний звір в клітці, що втратив напрям. 

Настрій був кепський — навіть гірше. На балу все йшло як треба. Саме це й було найогидніше. Всі слова, всі усмішки, усі погляди — ніби завчена вистава, в якій він був головним актором. Хоча сам уже давно не вірив у сценарій. 

І тут — вона.
Ангеліна. Маленька, вперта, зухвала до безумства. Вона стояла в залі, красива, як завжди, але... чужа. Як привид із іншого життя. 

Його життя.

Світло каміну сіпнулося, і Дан мимоволі згадав їхній дім. Маленький, скрипучий, з кухнею, в якій не вистачало розеток, і ванною, де плитка була навіть не всюди покладена. 

Але вона… Вона зробила те місце затишним. Вона фарбувала стіни криво, але з піснями. Перетягувала меблі одна, поки він працював і вигадувала якісь елементи дизайну власними руками. 

Він згадав, як вона сиділа у ванній по дві години, поки не лишалося жодної краплі гарячої води. Спочатку він злився. Лаявся. Крутив очима. Але потім... звик. Ніби так і треба. Ніби це закон — вона завжди забирає тепло, а він просто приймає це. І навіть любить. Бо ця її звичка стала частиною дому, частиною них. 

«Ти ж русалка якась, — казав він їй, коли вона вилазила з ванни, обгорнута рушником, з пари, що стелився по підлозі. — Русалка, що обожнює гарячу воду й мою останню нервову клітину». 

Вона сміялася. Вона завжди сміялася.
І зараз цього сміху не було. 

Зараз був замок, бал, розкіш, фальш і чужі жінки в пір’ї, що шепочуть небезпечні речі солодким голосом. 

Зараз був він — холодний, мовчазний, з пальцями, що тримають корону а не руку коханої.

Віскі обпік язик, але не серце. Там давно все згасло. Або просто завмерло, чекаючи… що? Дива? 

«Русалка», — подумав він. — "Моя гаряча, дика русалка. Як же ти дивишся на мене тепер... як на чудовисько".

Він відчув, як щось підступає до горла. Не сльози — злість. На себе. На неї. На цей світ, який усе перекрутив. І на той факт, що навіть зараз, після всього, частина його хотіла просто прийти в її кімнату. Сісти поруч. 

Той вечір пам’ятався до дрібниць. Він не раз прокручував його в голові, неначе кадри з фільму, який уже не змінити — тільки дивитись, знову і знову. 

Він стояв на кухні, смажив котлети. А  вона прийшла з роботи пізніше, ніж обіцяла. 

— Переїхати? — сказала вона тоді. — Ти хочеш усе кинути? Наш дім? Роботу?.. 

Він мовчав. Бо що мав сказати? Що йому в голові гуде чужий голос? Що незнайомий чоловік із поглядом пророка прийшов і сказав, що все життя — обман? Що він, мовляв, з іншого світу? Що має повернутися туди, де його чекає… щось велике? 

Звучить як маячня. І тоді це здавалося маячнею. 

Той чоловік з’явився несподівано. Просто прийшов у його кабінет, сів навпроти й почав нести повну дурню — про «Терастіс», про якихось батьків-королів, про переворот, і про те, що Дан насправді — спадкоємець. 

«Та ти що, дядьку, з якого ти бункера виліз?» — хотілось сказати. Але щось у його голосі не дозволило жартувати. Щось, що Дан не міг пояснити. 

Той старий називав його іменем, яке було йому дивно знайоме. Казав, що носить мітку на плечі — і вона справді була, з самого дитинства. Казав, що сни — це не сни, а спогади. Що в його венах — інша кров. 

Дан тоді просто витурив його. А потім три дні не спав. 

Віскі давно не гріло. Лише пекло, як її сльози. Як те одвічне «що, якби…» 

Він сидів, не кліпаючи, і згадував.
На наступний день старий прийшов знову. Цього разу — з пляшечкою, наче з лавки шаманів у Чорнобилі. І не просив, а майже благав. 

— Це не отрута, — сказав, ковтнувши сам. — Це ключ. До правди. 

Дан вагався не довго. Бо щось у серці — свербіло. Бо сни знову були дивними. Бо більше не було сил вдавати, що все добре. 

Гірке. Міцне. Холодне.
А тоді — наче прорвало дамбу.
Спогади — не картини, а повені. Лиця, голоси, запах вітру на високих вежах. Батько з глибоким голосом і мати з золотом у волоссі. Заколот. Кров. Паніка. Маленьке тіло, загорнуте в плащ. Розрив простору. Холодна Земля. Жіночка з добрими руками, яка сказала, що він тепер її син. 

Він впав на коліна в тому ж офісі, стиснувши скроні. Серце билося, як барабан у похід. 

Він з Терастісу.
Він не звідси. 

— Хто ти, чорт забирай?! — прошепотів він, коли спогади вщухли, залишивши порожнечу. 

— Я — брат твого батька, — відповів старий. — Твій дядько. Ти — останній з дому Костмир. І ти мусиш повернутися. Народ чекає. 

Дан мовчав. Мовчав довго.
А тоді прошепотів одне ім’я: 

— Ангеліна... 

— Якщо вона — твій якір, — зітхнув дядько, — вона знайде шлях. Терастіс притягує не тільки тебе. Але часу нема. Ключ нестабільний. Якщо не сьогодні — буде пізно. Якщо вона твоя доля — вона прийде. Якщо ні… 

Він не договорив. Не треба було.

Це був останній вечір у їхньому домі. Їх дім — з її запахом, з її голосом у кожному кутку, з чайником, який бурчав рівно вісім хвилин, з недомитими келихами на полиці. Він не попрощався. 
Мовчки пішов. У чужий, древній світ, де на нього чекали корона й війни, а не її усмішка зранку.