Розділ 13

Я не одразу зрозуміла, чому він так різко пішов. Лише краєм ока вловила, як його пальці зімкнулись на келиху так, ніби той зараз розсиплеться в пил. А потім — розвернувся й покинув залу, мовби повітря тут стало надто важким для нього. 

Я зробила крок — ніби хотіла піти за ним — і зупинилась. Навіщо? Це ж Дан. Його не наздоженеш, не зупиниш, не витягнеш словами. Але... я жінка. І жінки іноді не потребують слів. Ми відчуваємо — шкірою, тишею, подихом. 

І я відчула. 

Він не хотів бачити мене поруч із іншим.
Можливо, я помиляюсь. Можливо, це все мої ілюзії, бажання, надто яскраве уявлення. Але в його напружених плечах, у тому, як він навіть не подивився назад — було щось нестерпно особисте. 

Моє серце вдарилось десь вище звичного — аж під горло. Груди здійнялись, і я ледь втримала подих. А в животі… все скрутилось у тугий, неспокійний вузол. Як перед чимось важливим. Як перед падінням.
Бо він, здається, відчув. 

Бо він, здається, зреагував.
А отже, він — не тільки холод, не тільки влада. Він — живий. І, можливо, не зовсім байдужий до мене.


Я повільно рушила до столу з напоями, наче шукаючи перепочинку, ковток тиші серед усіх цих пісень, сміху, танців. Зала була надто яскравою, надто гучною, наче на мене навалилося все одразу: погляди, музика, отой порожній простір, що залишився після Дана. 

Взяла келих вина — темно-червоного, майже як кров. Ковток — і тепло розлилося всередині, вогнем прокотившись по грудях. Серце ніби на мить забуло, що було до того — тільки тіло згадало, як жити. 

До мене підходили жінки. Хтось питав про сукню, хтось — звідки я родом, дехто щось шепотів про Дана, ніби перевіряючи, чи я ще свіжа новинка, чи вже припала пилом. Я посміхалась, відповідала — чула слова, але не слухала їх. Вони були всі однакові: дорогі прикраси, запах парфумів, трошки ядухи й масляна заздрість в очах. 

І тоді до мене підійшла якась леді. 

Жінка років шістдесяти, вбрана в десять шарів оксамиту, з обличчям, наче зліпленим з пудри, і зачіскою, в якій загубився б цілий пташиний двір. 

Вона усміхалась ласкаво, майже по-материнськи, і щось промовила — щось звичайне, щось типу: 

— Я так хотіла з вами познайомитись, люба. 

І тоді мене наче вдарило.
Цей голос.
Я впізнала його. 

Він був уночі — той, що просочився крізь двері, повз охорону, і говорив із чоловіком, коли я вдавала сплячу. 

Вона була тоді поруч. Вони стояли в тіні. 

Мене похитнуло, але я втрималась. Келих тремтів у пальцях. 

— Леді Ено, — сказала вона. 

Я знову здригнулась. У залі нарад я чула ім’я чоловіка, який приходив разом з нею — лорд Ено. 

Отже це її чоловік. Вони були вдвох. Вони казали, що впізнали мене. Що я — якір. Ще щось про магію. 

Всередині все злилось у липку тривогу — мов павутиння тягнулось між ребрами. Відчуття здобичі, на яку полюють. 

Я посміхнулась. Це була фальшива посмішка — натягнута, мов порвана стрічка. 

— Дуже приємно, леді Ено, — відповіла я, і навіть мій голос звучав як з іншого тіла. 

А в душі розляглось єдине відчуття: мене хтось помітив. І цей хтось хоче щось зі мною зробити.


Я зробила ковток. Гаряче, терпке. Хотілось проковтнути не вино, а тривогу. 

— Ви така цікава, — промовила вона, нахиляючись до мене. Її обличчя під шаром пудри здавалося застиглою маскою, але очі блищали живим, хижим вогником. — Кажуть, ви звідкись… з-за меж. Такі рідкісні гості викликають багато… інтересу. Особливо у Його Величності. 

Я спробувала посміхнутись. Не вийшло.
— Ви його знаєте? — обережно спитала я. 

— Хіба його хтось знає? Він не просто король. Він - знаменитість. — Вона зітхнула, торкнулась пір’я у своїй зачісці, ніби перевіряючи, чи ще тримається. — Я бачила, як він дивиться на вас. Здається ви його дуже зацікавили. Але, прошу, не приймайте це за щось добре. 

Я напружилась. 

— Що ви маєте на увазі? 

— Те, що за роки тут, він навчився дуже добре прикидатися. Він — ідеальний командир, блискучий стратег. І абсолютно безжальний. 

Її голос став вкрадливим. 

— Ви думаєте, він — герой? Ви не бачили, як він карає. Не чули, як люди волають про пощаду. Не бачили його очі, коли він віддає наказ спалити ціле поселення, бо хтось не підкорився. 

— Ви... 

— Мої люди були там, дівчинко, — прошепотіла вона. — Вони бачили. Це було неподалік від південного кордону. Селище, що сховалося у скелях. Їм відмовили у харчах — і вони почали красти. І знаєш, що зробив Його Величність? Він відправив туди свій вогонь. Магів. Своїм наказом. 

Я не знала, що сказати. У голові пульсувало: він не міг, це не він, він інший — але чи була я впевнена? 

— А потім він пішов, — додала вона вже майже ніжно. — З таким самим обличчям, як зараз. Холодним. Невразливим. Як статуя. 

Я мовчала. Мені раптом стало важко дихати. 

— Але, звісно, — леді Ено знову посміхнулась, солодко й поблажливо, — можливо, він із вами інший. 

І пішла, лишивши після себе запах парфумів і гіркий присмак сумніву.


Я тримала келих, ніби він міг мене захистити. Тепло вина вже не зігрівало — воно пекло. Не горло, а зсередини — десь під ребрами, де жила тривога. 

Жінка з пір’ям — леді Ено — пішла, залишивши після себе шлейф розкішного парфуму й не менш розкішної брехні. 

Або правди? 

Ні. 

Дан не міг такого зробити. Я жила поруч із ним майже сім років. Не сім днів, не місяців — років. Я бачила, як він вкривав ковдрою племінника, який залишався в нас іноді ночувати. Як сам носив продукти моїй бабусі. Як встав на захист дівчини у супермаркеті, яку штовхнув чоловік. 

Дан був добрим. Не на словах — у діях.

Він був щирим. Він був моїм. 

Але… 

Я видихнула.
Цей Дан — не той. Холод у його очах сьогодні міг зупинити ріку. Він ніби вже не жива людина, а статуя, вирізана із зневаги. Не зла — з відстороненості. 

Йому байдуже. Байдуже до болю, до почуттів, до… до мене? 

Той Дан, якого я любила, завжди обіймав мене уві сні. Цей — не обіймає навіть очима. 

Та чи можна вірити леді Ено? Жінці, яка приходить вночі у твою кімнату, минаючи охорону, зі своїм чоловіком, шепочучи щось про «якір» і магію, поки ти ледь дихаєш від страху? 

Вони щось замислили. Вони прийшли подивитися на мене. Вони щось про мене знають. І це точно не доброзичлива цікавість.

Я мимоволі стиснула келих. 

Леді Ено бреше. Чи принаймні перекручує. Можливо, вона хотіла посіяти сумнів. Можливо, це була пробна атака. Або спосіб зламати мене. Вивести з рівноваги. Витягнути щось, про що я сама ще не знаю. 

І все ж... я не можу дозволити собі бути наївною.

Сьогоднішній вечір, такий сліпучий зовні, блищав, мов вкритий лаком комод, що давно зогнив зсередини. 

Люди у залі — чужі, мов примари, — сміялись, жартували, пліткували… а я чула, як щось повзе. Між словами, між посмішками, між келихами — щось слизьке, небезпечне, з запахом свіжої крові. 

Я ще раз ковтнула вино — більше для вигляду, ніж для смаку — і подумки благала, щоб цей бал закінчився. Щоб усі ці блискучі привиди пішли геть, і я знову могла дихати. 

Хоча б до завтра.