Розділ 12

Дан стояв, мов вирізьблений із тіней, дивлячись, як Ангеліна танцює з Каеларом. Його рука стиснула келих, тонке скло напружено рипіло. У грудях щось холодне, важке. Не гнів — радше небажане усвідомлення, що хтось, кому він не дав дозволу, торкається її. 

У будь-якому значенні цього слова. 

Він міг підійти. Забрати її. Встановити межу. І Каелар би відступив, бо всі відступають. Але зараз — ні. Це бал, офіційний захід. А він — король. 

Сцену влаштовують лише ті, хто не має інших важелів. 

Коли Каелар, нахабно усміхаючись, поцілував руку Ангеліни, подякувавши за танець, Дан навіть не зрушив. Але його очі видавали його лють. Келих у його руці тріснув — тонка тріщина, ледь помітна, як його реакція. 

Він повільно зробив вдих, потім ще один. І вийшов. 

На балконі повітря було гострим, прохолодним. Добре. Десь там унизу — сад, світло, люди. А тут — тиша. Простір. 

Він сперся руками на кам’яні перила й нахилив голову, вичавлюючи з себе зайве. Потрібно було запросити її на танець, а не дивитись мовчки, як вона гріється в обіймах його ворога. 

  Ні. 
Це було б демонстрацією. А він не з тих, хто демонструє. Він просто є. 

Залишатися з цим відчуттям — безглуздо. 

Одним різким рухом він розмахнувся і розбив келих об перила. Скло вибухнуло, розсипаючись на сотні блискучих уламків, і зникло в темряві. 

Дан провів долонями по обличчю, холодно, мов змиваючи щось зайве. Потім розвернувся і повернувся до зали. 

З одного з темних кутів Каелар, що встиг вийти з зали, спостерігав за ним. 

Його усмішка була надто тиха, надто спокійна — людина, яка щойно виграла раунд. Срібне волосся впало на очі, він злегка нахилив голову і, не поспішаючи, допив вино.