Розділ 11

Я прокинулась від якогось невловимого тепла — вперше за всі ці дні сонце пробилось крізь хмари й скло. Воно лоскотало моє обличчя, якось навіть по-домашньому, ніби натякаючи на прогулянку. 

Розтягнулась на ліжку, хруснула кісточками й повільно сіла. Пальці торкнулися холодної підлоги. Я підвелася, підійшла до невеликого умивальника — вода була прохолодна, але приємна. Може, то сонце так діяло? 

Я вже хотіла, як і вчора, накинути накидку й вийти надвір — перевірити, чи парк виглядає трохи менш моторошно при світлі сонця, — аж раптом у двері постукали. 

— Дозволите? — голос був жіночий, приємний. 

Я ледь встигла відповісти, як двері розчинились, і в кімнату впливли кілька жінок. Кожна несла щось — кошики з тканинами, пакунки зі стрічками, коробки з блискучим приладдям. Я навіть побачила щось, що виглядало як середньовічна версія білизни. О, прекрасно. 

— Доброго ранку, панно, — мовила одна з них, висока, зі строгим обличчям, яке одразу підказало, що сперечатися з нею не варто. — Ми прибули на вказівку палацу. Треба підготувати вас… до подальшого перебування. 

— До якого ще подальшого? — пробурмотіла я, але вони вже почали розкладати свої скарби. 

В повітрі запахло лавандою, пилом старих скринь і чимось свіжим. 

Одна з дівчат, наймолодша, з веселими очима, підморгнула мені:
— Тут так заведено, коли хтось отримує… офіційний статус. Не хвилюйтеся, це не наречення — вона ледь усміхнулась. — Але як мінімум ви тепер не в’язень. 

Старша жінка гмикнула, не зовсім зрозуміло — чи від осуду, чи від прихованого схвалення цього гумору. А інші вже розкладали тканини, міряли поглядом мої плечі, щось нашіптували одна одній. Я мовчки спостерігала. Було в цьому щось заспокійливе. Як у дитинстві, коли мама з подругами шили мені сукню на виступ, і кімната наповнювалась цим лагідним, трохи гомінким жіночим хаосом. 

Але в мені вже клекотало питання: хто їх послав? І з якого дива раптом вирішили мене "офіційно готувати"? І головне — до чого?.. 

— Ми маємо підготувати вам новий гардероб. 

— Гардероб? — перепитала я здивовано. — Навіщо? 

— Вам належить мати відповідне вбрання для появ у палаці, — пояснила інша, дістаючи з кошика булавки й стрічки. — Але, на жаль, ми не встигнемо пошити нову сукню до вечора. На сьогоднішній бал доведеться вдягти готову. Ми її підженемо під вас. 

Мій спантеличений погляд ковзнув із однієї жінки на іншу. 

— Який ще бал? 

— Сьогодні прибувають представники Етеру, — спокійно мовила третя. — Королівства, що межує з Терастісом. Відбудеться офіційна зустріч і бал. Уся знать буде присутня. 

— І я... маю бути? 

— Так, — коротко відповіла вона. — Наказ короля. Це не викликає подиву. Ви офіційно перебуваєте в палаці, на відповідальності Його Величності. За етикетом це зобов’язує вас бути присутньою на офіційних подіях. 

Я замовкла. Слова залишили гіркий присмак. Наказ. Відповідальність. Етикет. Ніхто не питав, чи хочу я. Чи готова. Чи маю сили. Тут узагалі ніхто нічого не питав. 

Я повільно скинула халат с плечей і кивнула на стілець. 

— Добре. Шийте. 

Одна з жінок поклала мені на коліна розгортку тканини — важку, темну, з ледь помітними візерунками. 

Інша вже тримала сантиметр. Голки, стрічки, позначки, шепіт — усе поглиналося кімнатою, мов я вже була тут не вперше. Мов мене тут давно чекали. 

Я стояла босоніж на холодній підлозі, кутаючись руками в напівпрозору сорочку, яку мені дали ще в перший день. Тканина ледве сягала стегон, легка, мов туман на світанку. 

— Пані має гарну поставу, — сказала одна з жінок, обводячи мене сантиметром. Її голос був м’яким, але впевненим, як у кравчинь, що знають собі ціну. 

— Дуже гарна шия, — додала інша, пригладжуючи стрічку біля ключиці. — В Терастісі за такі лінії б’ються поціновувачі краси. 

Я спалахнула від таких компліментів. Але вони були спокійні, зосереджені, професійні — і водночас уважні.
— І плечі. Бачите, які плавні, мов виліплені. Хоч зараз у срібло заливати. 

— Досить.— почервоніла я, не витримавши. — Це... зайве. 

— Вибачте, пані, — одна з них нахилилася, поправляючи щось біля подолу, — просто ми ж шиємо для того, щоб підкреслювати красу. А ваша — не з тих, що можна приховати.


Вони не давали мені перепочинку весь день. Вимірювання, примірки, викройки, підгонки. То одне затиснуть, то інше розпустять, то знову затиснуть. 

Лиш дозволяли сісти на п’ять хвилин, подати скибку хліба чи чашку густого трав’яного чаю з дивним присмаком. 

Обід був мов перепочинок між тортурами — мене лишили саму на годину, щоб потім з новою силою взятися за «наведення ладу». 

— Пані має надто вузьку талію, це потребує особливого кріплення шнурівки, — зітхнула одна з них, тицяючи голкою в повітря так близько до мого боку, що я мимоволі здригнулась. 

Вони знову зняли сорочку — цього разу остаточно. Тканина лежала на стільці, а я стояла гола перед ними, в самому лише тонкому білизняному трикотажі, який мені теж видали першого дня. 

— Так, тепер знімаємо мірку, — сказала старша, клацнувши замком, і від'єднала важкий клейкий аркуш, на якому був викладений силует із дрібними нотатками. — Тепер можемо шити точно по вас. 

Коли тканини, голки й розрахунки завершили свою нескінченну війну, вони нарешті витягли з коробки готову сукню. Глибоке винне, майже чорне полотно, що блищало при кожному русі, мало щось спільне з нічним небом, у якому щойно розчахнулася блискавка. Вони розстебнули спину сукні, і поклали її мені на руки — як корону перед стратою. 

— Тепер почнемо приводити вас до ладу, пані, — усміхнулась одна. — Бал незабаром, а вам треба виглядати гідно.
Я почувалася як акторка якогось театру. 

Мені не дали часу осмислити, що відбулося. Не дозволили навіть глибоко вдихнути. Як тільки остання шпилька в тканині була закріплена, як тільки останній шов затягнуто зліва на талії, жінки обступили мене знову — тепер уже з іншими інструментами. 

Волосся. Мої бунтівні пасма, ще вологі після ранкового вмивання, накручували на металеві трубки, мазали дивними маслами, пахучими терпкими травами. 

Жодної магії — лише терпіння, вміння й чужі руки, що торкалися мене, ніби я — посудина, яку треба заповнити змістом. 

— У вас вилиці гарні, — сказала одна, проводячи пальцем по моєму обличчю. — Але надто гострі. Вечірнє освітлення зробить вас суворою. Доведеться розм’якшити. 

Вони припудрили моє обличчя чимось, що ледь сяяло. Майже прозоре срібло, що тануло на шкірі. Мені надали вигляду... ельфійської ляльки. Не яскравої — благородної. Холодної. Убивчо спокійної. 

— Парфуми? — хтось простяг флакон. Я не відповіла. Вони вилили кілька крапель на мої зап’ястя. Запах був глибокий, гіркий, з домішкою паленого дерева. Як вогонь у бібліотеці. 

Потім — сережки. Довгі, срібні, ледь вигнуті у формі листя. Ланцюжок прикрас упав на мою ключицю, охопив шию. Сукню застібнули. 

— Прекрасно, — сказала старша з жінок, і зітхнула. — Тепер лиш залишається чекати. 

Я стояла біля дзеркала. Дивилася на себе — і не впізнавала. У цій дівчині з матовим фарфоровим обличчям, очима кольору весняної трави, вкладеною зачіскою, що відкривала шию. 

У двері постукали. Один із вартових прочинив і кинув коротко: 

— До бальної зали лишилося пів години. Його Величність наказав супроводити вас особисто. 

Я зустріла його погляд у дзеркалі. Він відвернувся швидко, як обпікся. 

А я посміхнулась. Не вустами — очима. Нехай же вони побачать сьогодні не брудну пляму на тлі білого одягу, а когось рівного собі. 

Я ступала повільно, бо сукня — хоч і підганяна до мого тіла — все ж здавалася бронею. Під шовком ховалась зброя: стягнуті груди, випрямлені плечі, заморожене обличчя. 

А за мною — мов тінь, мов вовк, що ще не вирішив, чи я сьогодні його господиня, чи жертва — йшов воїн. 

Я не знала його імені. Він мовчав, ішов на крок позаду. Його кроки були ледь чутними, але їх неможливо було не відчувати. Він не доторкався — та я знала: варто мені зробити рух убік — він спіймає. Варто впасти — він підніме, не дозволяючи зганьбитися. Варто захотіти втекти — він не дозволить. 

Коли ми дісталися входу до бальної зали, я зупинилась. На мить. Він так само зупинився. І цього було досить, щоб я знову відчула, як стіни стискаються. Як повітря — стає важчим за кров. Як я — стаю тим, ким вони хочуть мене бачити. 

Зала не була схожа на солодкі сни принцес.
Склепіння високе, темне, прикрашене грубими різьбленнями. Вікна закриті важкими шторами, лише полум’я канделябрів, мов язики, лизали грані келихів. Повітря було просочене вином, прянощами, розмовами. Музика — глуха, ритмічна, як удари серця звіра в клітці. 

Навколо — знать. Мовчазна, спостережлива, вдягнена у тканини кольору крові, сталі, попелу. Жінки в важких коштовностях. Чоловіки з зосередженими поглядами. І посеред цього — король. Дан. 

Він стояв біля підвищення, оточений радниками. Говорив, як мені пояснив вартовий, із делегацією з Етеру. Їхній представник, чоловік з мигдалевидним розрізом очей, нахилив голову перед Даном. А той відповідав не словами — вагою погляду. 

І саме тоді, як я ступила в залу — відчула, як погляди повільно повертаються до мене, як притихають розмови. Хтось дивився із зневагою, хтось із цікавістю. 

І тут, серце калатнуло— Дан глянув.
Світ на мить перестав дихати.
Його очі — темні, звично порожні — раптом спалахнули. Наче під шкірою обличчя щось сіпнулось, зраджуючи втрату контролю. Він завмер. Його пальці — ті, що ще мить тому тримали келих — трохи здригнулись, і я чітко бачила, як він їх зціпив, ніби силоміць повертаючи себе до ролі короля. 

Але пізно.
Я бачила це. Як він дивився на мене — мов на заборонене полум’я, в яке вже занурив руку. Його погляд пройшовся по мені повільно, мов лезо по шкірі. Не роздягаючи — навпаки: вдягаючи мене у себе. У спогади. У дотики, які були давно, але які він, здається, пам’ятав тілом. 

І тоді, майже нечутно, я прошепотіла сама собі: 

Ти втратив мене, королю. Дане Костмир. А я — лише починаю себе знаходити. 

Він зробив крок — ніби збирався підійти. Але хтось із радників торкнувся його плеча, мов прутом — і він знову став холодним. Недоступним. Порожнім.
Тільки очі — ті ще горіли. Мені. 

Гомін балу поступово затягнув мене, як повільний вир. До мене підходили знатні пані, кілька разів хтось озвучував хвалу сукні, фігурі, навіть походженню — хоча насправді ніхто нічого не знав. Я кивала, усміхалася, промовляла чемні «дякую», відчуваючи, як утома й неспокій гудуть під шкірою, немов колючки. 

І саме тоді я відчула цей погляд. Не грубий, не голодний — уважний, рівний, із ледь помітним інтересом, таким, що не просить дозволу, а просто бере твою увагу. Я повернула голову. 

Він стояв біля одного з мармурових стовпів — високий, з дивною врівноваженістю в поставі. Бліде волосся, мов срібло під місячним сяйвом, спадало на плечі прямими пасмами. Обличчя правильне до досконалості — і водночас живе, з усмішкою, що не вивчена, а природна, мов у мисливця, який щойно побачив рідкісного звіра. Очі — світло-блакитні, немов замерзлі глибини озера. 

Він наблизився.
— Леді, — голос був низьким, насиченим, наче зігрітий димом і дорогим вином. — Зізнаюся, я був переконаний, що бачив уже всі барви краси на цьому континенті. Але ви — мов контур акварелі, що ожив у вечірньому полум’ї. Вас неможливо не помітити. 

Я змусила себе зберегти спокій. Хоча серце стиснулося, як квітка на холоді. 

— Ангеліна, — мовила я, трохи приглушеним голосом. — Мене звати Ангеліна. 

Його брови піднялись ледь-ледь, як у того, хто вже чув це ім’я… або запам’ятав його надовго. 

— Прекрасно, Ангеліно. А я — Каелар, наслідний принц Етеру. Маю честь просити вас на танець? 

Мені довелось зробити вдих. Принц. Принц, який простягає руку мені. Мені, хто ще вчора… навіть не знав про бали. 

— Я… так, звичайно. 

Він м’яко взяв мене за руку, його дотик був теплим, живим, але в кожному русі відчувалась сила — не тілесна, а владна, природна, майже магнетична. 

На паркеті його рука впевнено обвила мою талію, і ми закружляли, плавно, впевнено, мов двоє, хто давно вміє танцювати разом. 

Його подих торкнувся мого вуха.
— Знаєте, — промовив він тихо, — я був здивований, коли дізнався, що у самому серці Терастісу, за прямим наказом короля, живе незнайома дівчина без титулу. Це… безпрецедентно. 

Я сіпнулася, намагаючись трохи відсторонитись, але його рука стислись на моїй талії сильніше. 

— Тихо, — прошепотів, — не хвилюйтеся. Я лише констатую: ви мусите бути кимось важливим для Його Величності. Так просто в палаці не мешкає ніхто. І якщо це так… — він усміхнувся, нахилившись ближче, — то думаю, зараз він лютує, що леді Ангеліна танцює з його ворогом. 

Його сміх був низьким, глибоким, таким, що проникає під шкіру. 

— Лютує? — вирвалося в мене. — Якщо ви його ворог, навіщо тоді підійшли до мене?

— Бо я —  не тільки його ворог, але й чоловік, що цінує прекрасне, — його голос став спокійним, навіть лагідним. — Не варто перейматися, хто на кого як дивиться. Ви тут — блиск між іклами вовків. Розважайтесь. Бо… той, хто мав би запросити вас на танець, цього не зробив. А я — зробив. І повірте, я не шкодую. 

У повороті його обійми знову обпекли мене, і я на секунду втратила ритм. Але в ту ж мить, ніби змова світла й тіні, мій погляд зустрівся з очима Дана. 

Він стояв на підвищенні, неподалік. Його келих був порожній. Його щелепа — стиснута. Його погляд — темний, палаючий, мов би він хотів розірвати простір між мною і Каеларом. 

Бо я танцюю в обіймах його ворога.
І я — усміхаюсь.
І я — ще не знаю, чи воно того варте.