Розділ 10

Я сиділа на підвіконні, затиснувши долонями гарячу чашку з трав’яним настоєм. Вікно було відчинене, але свіже повітря не приносило полегшення. Воно лише підкреслювало, наскільки я тут — не вдома. Я навіть не знала, яка зараз пора року у цьому світі. 

Цей день витиснув із мене більше, ніж будь-який до того. Навіть той, коли він пішов. Тоді була біль. А зараз — образа. Пекуча, клейка, нав’язлива, як дим після пожежі, що вже знищила будинок. 

Дан.
Три роки тому він просто… зник.
Ні записки. Ні дзвінка. Жодного пояснення. 

Я рвала себе навпіл у пошуках логіки. Виправдань. Хоч чогось.
Але він просто пішов. 

Я думала — щось сталося. Що він не міг зв’язатися. Що був змушений. Що живий хоч деінде, хоч якимось дивом… І ось, дійсно — живий. Стоїть. Дихає. Командує. А на мене дивиться, ніби я — пил на підлозі в тронному залі. 

Ми ж навіть не розійшлися.
Я досі офіційно його дружина.
За моїм паспортом я і досі була Ангеліною Костмир. 

Але він поводиться, ніби я — просто незручний гість у його світі.
Він не заперечував, коли радники говорили, що мені нема чого тут бути.
Він не згадав жодного нашого слова, нашої ночі, наших планів.
Він не став на мій бік. 

Не мовив нічого, що мало б вагу особисту. Лише «ситуація», «резерват», «безпека». Якось стерильно. 

А мені було боляче. Соромно. І страшно.
Він — єдиний, кого я тут знала. Єдиний, хто був мені кимось. І зараз — найбільша причина мого дискомфорту. 

Я стиснула чашку так, що гарячий напій обпік шкіру. Але я не відпустила.
Я була чужою. Навіть для нього.
Чи він уже і тоді, у нашому світі, почав віддалятись? Я ж помічала. Але не хотіла вірити. 

А тепер — офіційно: я випадково принесена сюди. Проблема. Якір. Інша.
Навіть не людина, а фактор. Невже він не розуміє, що він єдине знайоме обличчя для мене тут? 

Я ковтнула настій, не відчуваючи смаку.
Нічого вже не відчуваючи — окрім образи, що затаїлася під ребрами.


Я вже годину сиділа в кімнаті, наче в м’якій, але міцній клітці. Вікно відкривалося лише на вузький балкончик, і навіть той здавався декорацією, а не виходом. Я встигла пересохнути зсередини від думок, коли в двері постукали. 

— Вам дозволено вийти на прогулянку, — сухо промовив вартовий. — Під наглядом. 

Я не питала, чия це була ініціатива. Просто кивнула. Повітря — це вже щось. А ще — нагода подивитись, куди мене взагалі закинула доля. 

Я закуталася в накидку з капюшоном, що чекала на вішаку. Тканина була щільна, тепла. Надворі справді було прохолодно — осінь, мабуть, і в цьому світі має однаковий запах: мокре листя, земля, легкий туман у кронах дерев. 

Ми спустилися широкими сходами і рушили алеєю, що вела до парку. Вартові йшли трохи позаду, але досить близько, щоб не було ілюзій. І все ж — я йшла. Вільно. Під ногами шаруділо жовто-мідне листя, наче шепотіло щось стародавнє. 

Я встигла пройтися кількома доріжками, коли побачила Дана. Він ішов назустріч, в супроводі якогось сивочолого чоловіка в темному, згорблений трохи, але з обличчям хижака, що не втратив нюху. Вони щось обговорювали, Дан жестикулировав — різко, як завжди, коли нетерпиться. 

Коли він мене помітив, брови його сіпнулися. Чоловік поруч одразу замовк і вклонився, вітаючись. Дан коротко кивнув йому, і той хутко віддалився, зникнувши серед кущів і стовбурів. 

Я вагалась мить — але потім зробила крок уперед. Це була нагода. Можливість. І я не могла втратити її. 

— Його Величності слід вклонитися, — наблизився один з вартових. 

Я закусила щоку, вже нахиляючись… але Дан підняв руку. 

— Досить. Не треба. 

Його голос не був м’яким — але він був особистим. Не придворним, не чужим. У ньому щось дрогнуло, чи мені здалося. 

Ми залишилися вдвох, під високим деревом з темно-червоним листям, наче крона його горіла, але не згорала. Вітер крутив обривки думок, а я стояла перед ним, підводячи очі. 

— Я не думала, що побачу тебе… таким, — сказала тихо, але твердо. 

Він мовчав. Очі його ковзали по моєму обличчю, але були холодні. Як кришталева вода в струмку: прозора, але не зігріє. 

— Мені не подобається, як ти поводишся, Дан. — Я проковтнула злість. — Ти міг би сказати щось. Визнати хоча б… що ми були кимось один для одного. 

Він мовчав ще секунду, потім промовив рівно: 

— Не тут, Ангеліно. 

Я зробила крок ближче. 

— А де? У твоєму кабінеті? Під час нарад? А може, коли ти вкладаєш спати нову обраницю? 

Його щелепи стиснулись. 

— Це не твоя справа. 

— А що моє? — Я підняла підборіддя. — Мені бути вдячною за резерват? За те, що не викинув одразу в темницю? 

Він наблизився, дуже близько. Тепло його тіла відчулось навіть крізь шар тканини. Пальці майже торкнулися мого капюшона, але він не зняв його. Лише пробіг по краю, ніби перевіряючи, чи справді я тут. А потім прошепотів: 

— Не випробовуй моє терпіння. Ти не знаєш, як багато тримається на межі. 

Я вперлась у його погляд. 

— Ти міг би просто… бути людиною. 

— А ти могла б не приходити сюди. Але ось ти — стоїш переді мною. І знову вимагаєш. 

Я стояла перед ним, стискаючи краї накидки так, ніби в цьому жесті можна було вмістити весь мій розпач. Його обличчя залишалося байдужим. Витесане з холодного мармуру, як і личило королю. Але я вже не витримала. 

— Навіть якщо тобі плювати на мене, — випалила, — навіть якщо вже давно пройшло все, що було… Невже ти не розумієш, що ти тут єдина знайома мені людина?! Хоч хтось, кого я знала! Чому ти не встав за мене перед ними?! Чому поселив мене у цей… цей резерват, як дичину якусь?! 

Голос мій зірвався, вдарив у тишу парку як грім по дзвону. Двоє вартових здригнулись. Дан блискавично скоротив відстань між нами, схопив мене за лікоть і різко підтягнув ближче — так, що я майже вдарилась об нього. 

— Тихо! — прошипів. Його очі палали, але не гнівом — щось гірше. Страхом. Напругою. — Ти не маєш уявлення, хто живе в моєму палаці. Ти не знаєш, що це за місце. І те, що я зараз роблю — це і є, шереґрін забери, захист. Найкращий, який можу собі дозволити! 

Його голос був низький, сипкий, майже несамовитий. Він подивився навкруги, наче очі й вуха могли рости в самих деревах. 

Я засміялась. Голосно. Зло. Сміх мій розірвався в повітрі, як скло, і розлетівся уламками в його обличчя. 

— Захист?! Резерват? Ігнорування? Це в тебе називається захист?! Ти не уявляєш, наскільки ти смішний у своїй короні! 

Обличчя його зкам'яніло. Стало різким, мов карбування на старій монеті. Очі — лезом. 

— Іди до себе, Ангеліно, — голос його упав різко, уривчасто. 

Він не кричав. Але в кожному слові був наказ. Не прохання. Не розмова.
Я стояла. Серце билося в горлі, долоні горіли. 

— Не змусиш мене… 

Він зробив півкроку. Його погляд став сталевим. Без краплі того чоловіка, якого я колись любила. 

— Я не буду повторювати двічі. 

І все. Мов стіна. Як рубіж. Як кам’яна брама, яка захлопнулась переді мною. 

Вартовий підійшов обережно, не доторкаючись, але натякаючи тілом напрямок. І я пішла. Дерева дивились зверху мовчки, ніби вже знали, що ця осінь принесе не листопад, а зламані крила. 

Коли я повернулась у свою кімнату, то не плакала.
Я була пуста.