Розділ 9

Наступного ранку двері розчинились ще до того, як я встигла доїсти хліб. 

— Вставай. 

Голос був той самий — сухий, дратівливо владний. Адвін. Цього разу без коментарів, без глузування. Сказав — і вже чекає. 

Я рушила за ним, черевички стукали по начищеній підлозі. В коридорах було тихо, як на цвинтарі. 

Мене привели до великої зали. Не тронної, не парадної — тут не було золота чи розкоші. Лише камінь, світло з високих вікон і довгий стіл посередині. Навколо сиділи чоловіки — зосереджені, мовчазні, одягнені в темні шати. Їх було шестеро, здається. Один із них вів записи. Двоє інші зиркнули на мене, наче я пляма на чистому папері. 

Зала ради.

Я здогадалася. Це місце не для балів. Це місце, де вирішують долі. Можливо, мою — теж. 

Адвін не пояснив нічого. Просто жестом наказав мені стати трохи осторонь, ближче до одного з кам'яних пілонів. Я не пручалась. Стояла, намагаючись дихати рівно, хоч усередині знову почала клубитись та сама липка тривога: за що мене сюди? що тепер?

Один із чоловіків запитав: 

— Це вона? 

— Вона, — коротко відповів Адвін. 

— Король буде? 

Я здригнулась. Знову він. 

— Має бути, — сказав хтось інший, поглянувши на двері. І в ту ж мить...
Важкий звук відкритих дверей. 

І от він знову — Дан.


Я стояла, згорбившись, немов хотіла стати меншою, ніж є. Але кожен погляд, кожен порух у залі був спрямований на мене. Я відчувала їх, наче леза. 

Тишу порушив Дан. 

— Ситуація незвичайна, — мовив він спокійно, звертаючись до присутніх, навіть не глянувши на мене. — Ми з'ясували що ця дівчина не шпигунка, вона потрапила сюди через нестабільний портал, імовірно, з іншого виміру. Портал більше не активний. Ключів для переміщення іншими вимірами в нас більше не залишилося. 

Я відчула, як морозом обдало спину. Так ось. Крапка. Без варіантів. Без надії. Без нього. 

— Це факт, — продовжив він, — і зараз перед нами питання: що з нею робити. П’ятеро з вас висловились проти її перебування в палаці. 

— Вона чужинка, — пролунав голос чоловіка праворуч. Хрипкий, обережний. Але щось у ньому змусило мене завмерти. 

Цей голос…
Він вже звучав поруч зі мною.
Вночі. Тоді, коли я лежала на ліжку, вдаючи сплячу, а він… він говорив тій жінці: 

«Вона — якір. Її не повинно було бути. Це зруйнує  магію Обр…» ...чогось-то там.

Але тепер він тут — у залі нарад. І дивиться на мене не як на людину. Як на проблему. 

— Ви самі знаєте, чим це загрожує, — говорив він уже вголос, до інших. — Ті хто приходить, завжди щось несуть із собою. Лінії тоншають. Час тріщить. Це не просто випадковість. 

Я хотіла щось сказати, але слова застрягли. Усе тіло знову перетворилось на лід. 

— Вона жива, — заговорив інший чоловік, з гострими рисами і коротко підстриженим сріблястим волоссям. — І не винна в тому, що її сюди втягнуло. Її присутність — не її вибір. 

Інші його звали Тер. Я не знала, чому він за мене. Але в його очах не було жалю — лише справедливість. 

— Доки ми не маємо чітких доказів загрози, вона має лишитися тут. Під наглядом, так. Але як гість. А не як в'язень, — додав він, зиркнувши на Дана. 

— Гість? — у голосі нічного відвідувача промайнув глуз. — Гість, який притягнув за собою хвилю порушень? Вона з'явилась тут . Без пояснень. Без права. 

Дан мовчав. Лише стукав пальцями по дереву. Раз. Два. Три. 

— Вона залишиться, — нарешті промовив він. — Але лише допоки ми не вирішимо, яку загрозу несе її перебування. Доти — вона не має права покидати межі Резервата. 

— І що, вона має жити в золотій клітці? — обурився Тер. — Слухати, як її долю вирішують чужі? 

— Вона житиме доти, доки не стане причиною руйнування, — відрізав той, що говорив про якір. 

Я сиділа нерухомо. Навіть не дихала. Цей зал був холодніший за підвал. Бо тут не били, не принижували. Тут вирішували, чи ти існуєш. 

А Дан...
Він так і не подивився на мене. Навіть разу.


— Вона має залишитися, — сказав Тер твердо, не підвищуючи голосу. — Не як загроза. Як людина. Ви всі тут розумні. І ви знаєте — це не її вина. 

У залі повисла напружена тиша, в якій вирішувалися чужі долі. 

— Вона могла б померти під час переходу, — втрутився ще один радник. Говорив спокійно, зважено, як той, хто звик оцінювати ймовірності. — Але вижила. Вижила — отже, має бути тут. І якщо вже ми допустили, щоб вона сюди потрапила, то не маємо права ставити її на коліна. 

— Я згоден, — додав третій, низький чоловік із темними очима. — Її прибуття не було актом волі. А отже, не може бути злочином. 

Навіть найстарший з присутніх, з посивілою бородою й суворими зморшками на лобі, неохоче кивнув: 

— Незвична ситуація — так. Але вона жива. Це поки що все, що має значення. 

Той, чий голос я впізнала, — з холодними очима і губами, що нагадували дві розтягнуті лінії — стискав кулаки. Очевидно, йому це рішення не подобалось. 

— Ви всі сліпі, — процедив він. — Вам достатньо красивих очей і жалісливих обставин. Але вона — не просто людина. Вона приносить із собою зміни. Ризик. 

— Лорде Ено, — відрізав Тер. — Ми вже почули вашу думку. 

Лорд Ено... Так його звали. Цей голос, ці тіні, ця ніч у клітці. Я знала, що з ним буде ще не одне зіткнення. Від нього тягло чимось темним, настирливим, як змова, що гниє зсередини. 

Дан довго мовчав. Його погляд ковзав по залі, як ніж по поверхні льоду. Коли заговорив — це був не наказ, але щось дуже схоже на остаточну крапку: 

— Більшість висловилася.
Вона залишається.
У межах Резервата. Під охороною. До подальшого рішення. 

Це прозвучало, як вирок… але й як полегшення. Не кінець. Не вигнання. Не холодна сталь у спину. 

Його очі ковзнули по мені, на мить — лише на мить — і в тому погляді був не лід. Не вогонь. А порожнеча. Те, що залишається після пожежі. 

І вже коли він підводився, обриваючи збори, я зрозуміла — цей день я пережила. 

Але попереду ще багато таких днів.