Розділ 8

Я прокинулась від світла. 

Тьмяного, сірого — воно лилося з високого вікна, прорізаючи півтемряву покою, як вода з прорваної труби. Спершу я навіть не зрозуміла, де я. 

Постіль була чужа, надто м’яка, запахи не мої. Пахло мийним милом і шовком, але не домом. 

А потім усе, що сталося напередодні, обрушилося на мене, наче стеля.
Я лежала, втупившись у стелю з різьбленням, і не могла поворухнутися. Не тому, що було страшно — тіло просто не хотіло слухатися. В голові стояв дзвін.
Дан.
Король.
Король із коштовною короною, з поглядом, від якого холоне кров, із мовчанням, що роздирає душу. Це був він. І водночас не він. Як два полюси одного імені, між якими тече струм. Я вдивлялася в обличчя того чоловіка і шукала хоч натяк на того, кого любила. Але його не було. 

Перед очима з’явилися картини — я не кликала їх, вони самі лізли в голову.
Ми на кухні, сидимо за старим столом. Я роблю чай, він жартує про мій халат. Потім його долоня — тепла, звична — ковзає мені по спині. Пам’ятаю, як він намагався полагодити полицю, а я сміялася, бо в нього все падало з рук. 

Він дивився на мене, нахилявся і шепотів: «Ти не уявляєш, янголе, яка ти ».
А тепер... 

Він не ворухнувся. Не сказав жодного слова, коли я благала. Наче мене не існувало.
Наче й не було нас.

Я пролежала так годину, може дві, може вічність. У часі не було сенсу. Простір був занадто чистим, абсурдно розкішним, мов пастка. Вікно високо, двері зачинені. Золотиста клітка, як казав той... Адвін. Я згадала, як він тягнув мене коридорами — впертий, мов бик. І дивився на мене так, ніби я  дошкульна помилка.

Увесь день я була на самоті.
Мовчання тут було майже фізичне — воно липло до шкіри. Я ходила по кімнаті, торкалася речей, розглядала різьблені меблі. 

Час від часу приходили вартові.
Без слів. Один ставив на стіл піднос із їжею, другий — глек з водою. Очі в обох пусті. Жодних питань. Жодного «як ви». Жодної емоції. 

Я намагалася щось спитати — де я, чому, коли звідси… — але вони мовчки виходили, як добре натреновані тіні.
Їжа була гаряча. Вода — чиста. Все, як треба. Лише от ніхто не казав, скільки це «треба» триватиме. 

І знову самотність. Без годинника, без новин, без думки, куди йдеш — бо тебе нікуди не пускають. Лише кімната, у якій чути, як працює власне серце. І тінь його погляду, яка не дає дихати. 

Я сиділа на краю ліжка, спиною до дверей, і повільно розчісувала волосся, вмокаючи щітку у піалу з водою. Звичка зволожувати щітку, була в мене від дитинства.

Щітка була дерев’яна, кругла, з тонкими зубцями, і хтось — певно, та сама мовчазна служниця — залишила її на столі біля води. Волосся після купання лягало м’якими хвилями, 
ще трохи вологе, ще трохи заплутане, як і мої думки. Але з кожним рухом щітки я ніби пригладжувала в собі бурю.
І саме тоді — знову.


Кроки.
Глухі, впевнені, ніби хтось ішов не до дверей, а просто в мої думки. Я не зрушила з місця. Ні м’яз, ні брова. Тепер мене не застанеш зненацька. Не після того дня. Не після того, як я вже бачила погляд людини, що колись була мені цілим світом, а тепер — стіна. 

Ключ повернувся у замку з металевим скреготом, і двері розчахнулись з гуркотом, наче хтось вирішив вломитись не в покої, а в саме повітря. 

Кроки стали гучнішими. Важкі, рішучі. Вони заповнили кімнату, як вода прорвану дамбу. Але я не озирнулась. Просто повела щіткою ще раз — повільно, вперто, мов лезом по спогадах. 

Я сиділа. І мовчала.
Нехай дивляться. Нехай чекають, що я впаду, почну благати чи знову питати "чому". Більше ні. Я була жінкою, яку вже спалили. І яка тепер димить — мовчки, але з гідністю. 

Я не озирнулася.
Не мала сил — або ж мала гордість.
Щітка ковзала по волоссю рівномірно, ніби нічого не сталося. Ніби я — не брудна згадка з іншого світу. Ніби серце не стислося у жменю, щойно я почула ці кроки. 

Бо я знала. Я знала, чий це крок.
Це не був Адвін. Не охоронець. Не випадковий вартовий.
Це був він. 

Повітря стало густішим. Ставало важко дихати — не тому, що страшно. А тому, що тіло пам’ятало. Його присутність була, як рана, яка щойно зійшла шрамом — і знову кровить. 

Я почула, як він зупинився за моєю спиною.
Жодного слова. Тиша між нами — напружена, мов струна. Я не оберталась. Він — не кликав. 

Я могла уявити його постать: чорний одяг, пальці з перснями, темні очі, які більше не дивляться ніжно. 

Але я також бачила його іншим.
У футболці, з чайником у руці, з усмішкою в куточках губ. 

Я знала, як звучить його сміх. Як пахне його шия після душу.
Я знала, як він любить. 

І не знала, як він зміг стати тим, ким стоїть зараз за моєю спиною. 

— Ти завжди була вперта, — нарешті сказав він. Голос трохи хрипкий, трохи тихий. Наче шкодує, або, може, просто втомлений.
Я не відповіла. 

Бо якщо я скажу щось — я розіб’юся. А я вже не хочу бути уламками. 

— Подивись на мене, — сказав. 

І тоді я... ще одну мить — просто сиділа. А потім повільно обернулася.
Очі в очі.
Дан і я.
Минуле і теперішнє.
Дві реальності, які не мали права зійтись — але зійшлися.


А тоді знову відвернулася до дзеркала. Щітка ковзала крізь моє волосся рівномірно — розмірено, наче я мала час. Начебто світ не хитнувся вчора, не став догори дриґом. Але я чула його. 

Він стояв за спиною мовчки. Кроки завмерли, повітря — ніби застигло в легенях. 

Я знала, що він мовчить не через вагання. А через вибір. Йому не потрібно говорити, щоб змусити відчувати. 

Коли його рука торкнулась мого волосся — я здригнулася. Не тілом — серцем. 

Він не пестив — ні. Він просто взяв пасмо між пальці. Важко, повільно. Як щось, що колись належало йому, а тепер… більше не слухається. 

— Ти завжди розчісувала його саме так, — прошепотів він. Голос... майже спокійний. Майже. Але в кожному звуці — лід, напруга, згадка. 

Пальці ковзнули вздовж пасма, ніби він щось шукав у ньому. Сліди минулого? Мою покору? Себе? 

— Тобі пасує бути простою. 

Його слова обпалили.
Я стиснула щітку в руці сильніше, але не відповіла. Не подивилась. Не дала йому цього. 

Його рука торкнулась мого плеча. Відчуття — як крижана вода по шкірі. Владно. Без дозволу. 

— І тепер ти тут, — сказав він. — У чужому світі. У моєму палаці. 

Я хотіла сказати: ти ж був моїм домом.
Але він уже не був. І тому я мовчала.
Він стояв ще мить, і тоді повільно прибрав руку. 

Тиша між нами була густою, як мед, тільки гіркий. 

— Тебе не мало тут бути, — сказав він раптово. Голос — різкий, твердий, мов клинок об камінь.
Я обернулася знову. Повільно. І подивилась йому в очі. 

— А я й не планувала, — тихо відповіла я, але в мені вже кипіло. — Це ти планував піти, і зникнути на три довгих роки. 

Його очі зблиснули. Як від леза, що довго точили, і нарешті — пішло по живому. 

— Ти можеш зараз казати все, що хочеш, — прорік він тихо, але в його голосі відлунювала сталь. — Та чи важить твоє слово зараз хоч щось? 

Я стисла щітку в пальцях, мов зброю. 

— Що ти… 

— Твоє слово важило тоді, — вистрілив він. — Коли я просив тебе переїхати. 

Я різко підняла голову. Серце впало кудись у п’яти. 

— Стривай… — прошепотіла я. — Ти мав на увазі переїзд… сюди? У цей світ? 

Його погляд, повен тіні минулого, пронизав мене до кісток. 

— Ангеліно, — він вперше вимовив моє справжнє ім’я, і воно впало між нами, як дзвін по загиблому. — У тебе був вибір. Бути зі мною… чи ні. 

Я ледь дихала. 

— Але я не знала… я думала… 

— Ти обрала все, що завгодно. Кар'єру, звички, свій затишний світ, — він говорив жорстко, майже крізь зуби. — Все, тільки не нас. А я мав піти. Мав. І я пішов. 

Все зсередини вибухнуло. Як вулкан, що тримали роками. 

— Ти мав мені сказати! — закричала я. — Не залишати напівнатяки! Не зникати! Не виривати мені серце, а потім знову з’являтись ось так — з короною на голові й погордою в голосі! 

Я кинулась до нього, схопила за груди. 

— Ти клявся! Пам’ятаєш? Ти клявся, що ми разом, що ніколи не залишиш мене! А тепер дивишся так, ніби я — брудна пляма на твоїй ідеальній підлозі! 

Його руки стисли мої зап’ястки. Не боляче. Але зупинили. 

— А ти — клялась, що довіряєш. Що будеш зі мною назавжди. 

Я рвучко вирвалась. 

— Це не вибір, коли тебе кидають між любов’ю і безоднею! 

Він не відповів. Лише відвернувся. Вперше за весь час. І мовчав. 

Він стояв як скала.
Я дихала важко, знесилена, розбита. Тиша між нами натягнулась, як струна, готова луснути. 

— Ти не можеш повернутись, — сказав він нарешті. Його голос був рівний, навіть спокійний. Але кожне слово було, мов крижина на щоку. — Двері назад, у той світ, давно закрито. І ключа більше немає. 

Я мовчала. Серце стиснулось, наче вперше зрозуміло, що б'ється марно. 

— Ти залишишся тут, — продовжив він. — Поки я не скажу, що ти можеш піти. 

Я відчула, як у горлі щось підіймається — сльози, крик, протест. Але видихнула лише повітря. 

— І коли ж ти скажеш це? — прошепотіла я. 

Він обернувся. Його обличчя було камінь. Красивий, величний, байдужий. 

— Коли мені стане байдуже, де ти. А поки — ти моя відповідальність. 

Він пішов до дверей. Його кроки, гучні та повільні, луною відбивалися в мені. Двері розчинились… і закрились. 

Я залишилась одна. Зі щіткою в руках, із волоссям, що впало на плечі, і з тишою, яка тепер пахла самотністю.