Розділ 7

Коридори в палаці були надто довгі й чисті. Кам’яні стіни виблискували вогкістю, а смолоскипи кидали плями світла, що тремтіли, як я сама. Стукаю зубами від холоду. 

Адвін ішов попереду швидко, не озираючись. На його обличчі читалось одне: зневага змішана з напругою. Вартові, що стояли вздовж стін, кивали йому з повагою, але дивились на мене — і я відчувала ці погляди шкірою. Як голки. 

Врешті він зупинився перед високими дверима з темного дерева. Вони були прикрашені витонченими, але стриманими різьбленнями — не демонстрація багатства, а щось інше. Символи. Я не знала їхнього значення, але від них тягнуло холодом. 

— Це й є Око Резерват, — пробурмотів Адвін, киваючи вартовим. 

Один із них відімкнув двері важким ключем, і ті піддались із глухим стогоном. Усередині було… інакше. 

Просторо. Висока стеля, товсті кам’яні стіни. Жодного гобелена. Жодного портрета. Жодного натяку на «домашність». Лише два крісла біля вікна, застиглий стіл. У кутку камін, згаслий. Поруч ліжко — широке, акуратне, застелене сірим. 

— Служниця прийде. Дасть одяг і принесе води. — буркнув Адвін. — Але знай: двері охороняють. Вікна — високо над садом. Ти не в’язень. Але ти й не вільна. 

— А хто я? — ледь чутно спитала я. 

— Питання не до мене. — Він зиркнув на мене з-під лоба, вже розвертаючись. — Як на мене — ти ані шпигунка, ані герцогиня. Але король вирішив інакше. Не знаю, що ти з ним не поділила, але тепер ти — тут, в Оці, і за тобою пильно наглядатимуть. 

Він вийшов, залишивши мене наодинці з тишею, у якій чулось моє серце. Воно билося важко. А в голові крутились його слова: «король вирішив». Мій Дан. Мій. 

Мені дали покої для бунтівників.
Але я й не знала, проти чого я повстала. 

Я сиділа на краю ліжка, не наважуючись навіть торкнутись до покривала. У голові гуділо. Від холоду. Від страху. Від того, що я тільки що стояла перед ним. Перед Даном. 

Двері скрипнули. Обережно, як ніби боялись потривожити. 

Увійшла дівчина. Невисока, худенька, у простій сіро-синій сукні без прикрас. Рудувате волосся зібране в косу, очі злегка витріщені. В руках тримала складену купку речей. 

— Ваша... е-е... пані, — вона кивнула, зніяковівши. — Я принесла вам одяг. І воду. В теплій кімнаті для омовінь. Якщо хочете... Ну… зараз. 

Я кивнула. Мовчки. Вона жестом покликала мене й пішла попереду, поки я волочилася коридорами, відчуваючи, як тканина прилипла до шкіри, а босі ноги ковзали по холодному каменю. 

Кімната виявилась невеликою, але теплою. Пар стояв над великою дерев’яною діжкою, в яку вже було налито гарячу воду. Пахло м’ятою й чебрецем. Я мало не заплакала. 

— Тут... є мило. І гребінець. Я зачекаю за дверима. — Вона кинула швидкий погляд на мої брудні ноги і вологе волосся, але нічого не сказала. Просто вийшла, тихо прикривши за собою двері. 

Я роздягнулась мовчки, з тремтінням, ніби скидаючи з себе не тільки сорочку, а все, що сталося. 

Вода обпікала, але я не відступала. Мила волосся довго, поки з нього не зник весь бруд, пил дороги й липкий туман нічної втечі. Смикала гребінець, поки не змогла розчесати вузли, не зціпивши зуби. Тіло боліло, наче хтось стискав його руками зсередини. Але я вмилася. Я помилася. Я дихнула. 

Коли я вийшла, служниця мовчки передала мені білизну, м’яке плаття, черевички і тонкий халат. Потім поклала щітку для волосся на край столу і… несподівано сказала: 

— Я не знаю, хто ви, пані… Але  вас не повели у темницю чи у катівню. А це... вже багато. 

І пішла. 

Ніч упала раптово. Небо за вікном потемніло, як чорнильна пляма на пергаменті. У кімнаті не горіло нічого, крім одного каганця на підвіконні. Я лягла, але сон не йшов. Пульс стукав у вухах. Волосся пахло чебрецем, а спина не розслаблялася. 

Я слухала, як тиша у стінах живе окремим життям. Як десь далеко закривають двері. Як потріскують балки. І раптом — кроки. 

Тихі, чіткі. Повільні.
Вони наближались.
Серце стислося. 

Кроки зупинились просто перед дверима. Мить — ніби хтось вагається. Потім — легкий скрип. Тінь за дверима завмерла. Хтось стояв. Дивився. 

А потім — шепіт. 

— Вона тут, у цих покоях, — голос був приглушений, чоловічий. 

— Впустіть нас. Ми тільки глянемо. Без шуму, — інший голос, жіночий, більш гострий, як ніж по яблуку. 

Вони вмовляли охоронця. І, здається, їм вдалося. Двері прочинились зі скрипом, від якого я ледь не зойкнула. Але замість цього рвучко пірнула під простирадло і завмерла. Дихання збилося, серце билося десь у горлі. Я вдавала, що сплю — з усіх сил, як тільки могла. Тіло скувала напруга. 

У кімнату зайшли двоє.
Тишу порушували лише їхні обережні кроки та напружене мовчання. Хтось затримав подих. Жінка? Вони зупинилися зовсім близько — я відчувала це шкірою. 

Довге мовчання.
— Так, це вона, — нарешті озвався чоловік. Голос був холодний, упевнений. Наче він уже приймав рішення. 

— І що нам тепер робити? — прошепотіла жінка. — Вона не мала тут бути... 

— Нічого. Поки що. Але ми матимемо через неї проблеми, — коротко кинув він. — По закону крові тільки якір може зруйнувати магію Обрітенару. А вона — його якір.

Вони постояли ще кілька секунд, і в цій тиші мені здавалося, що він дивиться просто в мої прикриті повіки. Потім обоє вийшли. 

Двері знову скрипнули, і ніч поглинула їхні тіні. 

Я лежала нерухомо ще довго. Ще довше — мовчки. У скронях стугоніло. В голові змішались усі події: той величезний зал, Дан, якому я колись довіряла кожну думку… Його погляд. Його холод. І слова цього чоловіка, який «знав, що я не мала тут бути». 
Він сказав що я якір.

Я не знала, ким вони були. Але точно знала: щось пішло не так. Дуже не так.
А сон так і не прийшов. Лише втома, яка залягала в кістках.