Розділ 6

Адвін привіз мене у палац, чорний мов ніч. 

І ось, я стояла перед цим королем у мокрій нічній сорочці. Прозорій. Брудній. Прилиплій до тіла. Бретелька знову впала з плеча, але мені вже було байдуже. Я просто стояла. Мовчки. 
 

Він сидів на троні. Цей король у чорному, холодний, як ніч. 

Так. Але ні.
Бо це був Він.
Це був Дан. 

Це було неможливо.
Це було абсолютно, безглуздо, неймовірно неможливо.
Але я бачила його.
Бачила його очі, його лінію щелепи, його погляд.
Це був мій Дан. 

Мій Дан, який пив чай зі мною на кухні.
Який закручував саморізи у стріху і співав без слуху коли мив посуд.
Який гладив мене по волоссю, коли я хворіла.
Який цілував мою шкіру і шепотів вночі моє ім'я. 

Який спав у моїх обіймах. 

Це не міг бути він, але це був він!
Цей король із важкою тьмяною короною.
Цей чоловік з поглядом, від якого пробігає мороз по спині.
Цей, що сидить на троні і дивиться на мене, ніби вперше бачить. 
 

Я не знаю, як це можливо.
Не знаю, чому він тут, у цьому світі, не знаю, що це за місце.
Я навіть не знаю, чи я сплю.
Але одне я знала точно: це був мій Дан.
Але вже не мій: тепер — король Терастісу.
І я стояла перед ним, у ганчірці, босоніж, із мокрим волоссям, а він робив вигляд що не знає мене.


— Хто ти? — його голос обрушився на мене як крижаний душ.
Спокійний. Ніби я була простою незнайомкою, яка помилково потрапила в його тронну залу. 

— Дуже смішно, Дан, — прошепотіла я. 

— Ти… 

— У цій залі ти говориш з королем Терастісу. Король не знає тебе.


Ці слова розсікли повітря, як кинджал.
Я ковтнула повітря. В голові стукало:
«Не піддавайся. Не плач. Тримайся». 

— Ти пам’ятаєш мене. Я бачу це. В твоїх очах. — прошепотіла я, але впевнено. 

— Помиляєшся, — він відвів погляд. А я — не відвела. 

Бо брехати вмів він, а я — відчувати.
Він пам’ятав. Кожен крок. Кожен дотик. Кожний раз коли цілував мої коліна. Кожний раз коли знімав сукню. 

— Вивести, — спокійно сказав він стражі. 

— Невже ти так і не зможеш хоча б подивитися мені в очі? — прошепотіла я, і навіть охорона зупинилась на півкроці. 

А він… нарешті подивився. 

Але краще б він цього не робив. Бо в його погляді було все — холод, байдужість, зарозумілість. Але не було бодай крихти ніжності.


— Куди віддати цю? — голос Адвіна був рівний, але я відчула: він не в захваті. — До темниці? 

Дан подивився на мене.
Його погляд був не просто холодним — він був… порожнім. Щось на мить у ньому змінилося, коли почув про темницю.

— Ні. — коротко кинув він. — поселіть її тут, у палаці. В Око Резерват. 

Адвін знервовано повернув голову: 

— Ваша Величність, але ж… то клітка для високорідних бунтівників. Це — особливі... 

Погляд Дана став крижаним. Без гніву та без емоцій. Просто… обухом по потилиці. 

— Виконуйте. — все, що він сказав. 

І цього вистачило, щоб Адвін замовк і більше не гнув слова.
Він узяв мене за лікоть. Сильніше, ніж треба. Тягнув до дверей. 

Я вчепилася в підлогу, у повітря, у все, що змогла. Серце билося десь у горлі.
— Дане! — крикнула я. — Чому ти так зі мною? 

Жодного руху, жодного здригання. Він навіть не кліпнув, просто сидів, дивився крізь мене, ніби мене не було. 

Адвін відчинив двері й майже викинув мене за поріг. Я спіткнулась, впала об коліно. 
 

Двері зачинились за мною з сухим, важким стуком.
Як надгробок. 

Адвін тягнув мене швидко, безцеремонно, як мокру ганчірку. Його пальці стискали мою руку так, що вона вже й без того нила від холоду — а тепер ще й від болю. Я спробувала вирватись, не з сил, а з відчаю: 

— Куди?! — виплюнула крізь зуби. 

Він кинув на мене короткий, знервований погляд: 

— Поселю тебе в Око Резерват. 

— Це що ще за…? 

— Покої для високородних бунтівників. — буркнув він, не зупиняючись. — Якщо коротко — золота клітка. Для тих, кого не можна тримати в темниці, бо занадто цінні... або занадто небезпечні. 

Я кліпнула, ледь не перечепившись. 

— Тобто? 

— Це місце під ковпаком. Ти під самим носом у короля. Він тебе бачить. Він тебе чує. І якщо ти щось викинеш — першою злетить твоя голова. — Його тон був безжальний. — Там жили принци-зрадники. Маги-втікачі. Командири, які перейшли межу. А тепер... ти. 

Його погляд ковзнув по мені згори донизу — на мокру, прилиплу до усіх місць сорочку, оголені плечі, на подряпані ноги. 

— Я не знаю, ким ти є. — додав він з відразою. — Але за що тобі така “честь” — мені абсолютно незрозуміло. Навіть якби ти і справді диверсант — не вартуєш ти Резервата. 

Я мовчала. У мене не було відповіді. У нього, здається, теж не було питань. Він просто тягнув далі. 

А я з кожним кроком все сильніше розуміла — я потрапила у пастку.