Розділ 5

Я летіла.

Без крику. Без опори. Лише провал, у якому не було ні початку, ні кінця, ні надії. Повітря спресувалось до каменю, і я падала крізь нього, ніби у в'язке скло, не в змозі навіть подумки закричати. 

А потім… 

Удар. 

Мій хребет зіштовхнувся з землею, жорсткою, вологою. Повітря вирвалося з легень з хрипом. Все тіло затремтіло, зціпилося від болю й несподіванки. 

Я не одразу зрозуміла, де я. Тіло неслухняно лежало в багнюці. Спершу не було нічого, крім темряви за повіками й присмаку металу на язиці.
Та потім… 

Холод. 

Дощ. 

Я повільно підвела голову. Небо — важке, затягнуте сірими клубами хмар, мов заслона між мною і Всесвітом. Із нього падав дощ, мов голки — тонкі, безжальні, злі. 

Одяг — моя нічна сорочка — одразу злипся з тілом. Батист просочився водою за кілька секунд. Прозорий, принизливо легкий. Бретельки з’їхали з плечей. Шкіра вкрилася холодом, дрібним тремтінням, як у пораненого звіра. 

Я сіла. В долонях — болючі відчуття: трава колола, мов голки, наче хотіла виштовхнути мене назад туди, звідки я прийшла. 

«Це… сон?» — шепотіла я, не вірячи голосу. Та хрип був справжній. Як і біль. Як і волога земля під мною. 

Я озирнулась.
Невідомість.
Порожнеча. 

Навколо — дорога, вузька, кам’яна, що прорізала темні пагорби. Боки — в тумані. Все здавалось спотвореним, мов хтось притис світ до скла зсередини. 

Я підвелася. В колінах — нестабільність. В голові — дзвін. Ноги ковзали. Змерзлі пальці тремтіли, стискаючи тонку тканину сорочки на грудях. 

Я не знала, де я. Але це був не мій світ.
Це було місце, де зараз був день. 

І де навіть дощ здавався злим.
Я зробила крок. Потім ще один. І тут — помітила. 

Вершники.
У тумані. Далеко. Чорні силуети. І вони повільно рухалися. Просто до мене.
Я застигла. 

В грудях — тупе, глухе калатання. 

Їх було п’ятеро. Міцні, високі чоловіки, одягнуті в темні плащі, деякі з них — у шкіряні нагрудники й кольчуги. Усі — на великих, змоклих від дощу конях. Їхні лиця були різкі, висічені ніби з каменю, і на жодному з них не було й тіні доброти.
Вони наближалися без слів. Мовчазна грозова хмара з плоті й сталі. 

Мої ноги, досі змерзлі, ледь не підкосились. Я відчувала, як сорочка, мокра й прозора, прилипла до грудей, стегон. Я знала, що виглядаю… вразливо. І ще — небезпечно чужою. 

Коли вони побачили мене, всі п’ятеро пригальмували. Коні затупотіли, здіймаючи бризки з грязюки. Їхні погляди зупинилися на мені. І в тих поглядах я побачила все:
Здивування. Недовіру. І щось… темне. 

Один із них вийшов уперед.
Старший. 

У нього було попелясте волосся, вологе й скуйовджене, затягнуте в шнурок. Обличчя суворе, мов лезо меча. Високі вилиці, карі очі, глибокі, мов криниця в ніч. 

Він підняв руку. Інші зупинились.
Він зліз із коня, важко ступив по мокрій траві, наближаючись. Його постава — тиха влада, кожен крок — впевненість. 

— Хто ти? — його голос був хрипким, але не старим. Гострий. Напружений. 

— Звідки ти, жінко? 

Я ковтнула повітря. Спробувала говорити, але горло було порожнє. Тільки губи поворухнулись. 

— Я… мене звати… Ангеліна. 

Його погляд ковзнув униз. На сорочку. На моє тіло під нею. На мою мокру шкіру, що світилась у дощі, як лезо ножа. Він не змінив виразу обличчя. Не зніяковів. Але я побачила, як стиснулась його щелепа. 

— Ти не місцева, — сказав він рівно, більше для себе, ніж до мене.
— І явно не в шані одягнена. 

Він мовчки розв’язав пряжку на плащі. Плащ був важкий, темно-сірий, просочений дощем, але теплий. Він накинув його мені на плечі. Його пальці торкнулися мого плеча — гарячі, сильні. 

— Прикрийся, — сказав він тихо. 

— А ви — не витріщайтесь!
Інші опустили очі. 

Він підвів мене до свого коня. Його руки — впевнені, досить грубі — підняли мене, ніби я була невагомою. Я опинилась у сідлі, перед ним. Його рука тримала вуздечку, друга — притискала мене до себе, через плащ. 

— Додому, — кинув він суворо. 

І ми рушили. Копита знову загриміли по землі, розбризкуючи бруд. Дощ не припинявся. Я вдихала запах мокрої шерсті, металу. 

Я не знала, куди вони мене везуть. Не знала, хто ці люди. 

Це був світ, де влада дихала крізь кістки.


Ми довго їхали під дощем. Я вже й не відчувала, де закінчуються мої пальці. Сорочка прилипла до тіла, і кожен порив вітру ніби шмагав мене мокрим дротом. Волосся давно злиплося в пасма, щоки щипало від холоду, і кожен новий удар копит об землю лунав як вирок. 

Попереду нарешті з’явився темний масив будівлі — великий кам’яний маєток, з баштами, високими стінами й вузькими вікнами. Ніякого світла в них не було видно, тільки похмура маса сірого каменю, яка з кожним кроком ставала ближчою. 

Коли ми в’їхали на подвір’я, мене почало трясти ще дужче — від страху вже, а не від холоду. Декілька людей вибігли з напівтемного аркового проходу — слуги чи хто вони там. Вони взяли коней, обережно, але швидко. 

Воїни злізли з сідел. Один із них підійшов до мене і, не питаючи, зняв мене з коня. Я ковтнула повітря, намагаючись не розплакатись. 

До того, що з попелястим волоссям, кілька разів звертались як до Адвіна. Я запам’ятала — ім’я прозвучало кілька разів. Інших імен я не знала, не питала. Я була не в тому стані. 

— Ходімо, — кинув він коротко, і рушив коридором. 

Я не мала вибору. Пішла за ним, мокра, босонога, тремтяча, з руками, затиснутими на грудях. Ще один чоловік ішов позаду — мовчазний, із важким поглядом, я відчувала його спиною, навіть не повертаючись. 

Коридори всередині були сірі, вогкі, лампи горіли приглушено. Декілька разів нам зустрічались інші люди, вони кланялись або просто відступали вбік. Я на них не дивилась. 

Нарешті ми зупинились перед дверима. Адвін увійшов першим. Я слідом. 

Приміщення було майже порожнє. Стіл — темний, дерев’яний, кілька фігурок на ньому, схоже, з дерева. Якась гра? Хтозна. Два крісла, нічого більше. 

Я стояла посеред кімнати, мокра й налякана, ноги тремтіли. Адвін сів у крісло. Другий залишився стояти збоку, склавши руки. Обоє мовчали, оцінюючи мене. Я опустила очі, намагалася не тремтіти так очевидно. 

— Хто ти? — нарешті запитав Адвін. 

Я ковтнула слину. Горло було сухе, хоча я була мокра наскрізь. 

— Мене звати… Ангеліна. Я… Я не знаю, як тут опинилась. Справді. Я була вдома. У себе. У ванній. А потім… щось з дзеркалом… І я впала. Це звучить божевільно, я знаю, але я кажу правду. 

— Звідки саме ти? — вже гостріше. 

— Я не знаю, як це пояснити. Там… зовсім інше місце. Інші речі. Тут — все інакше. Це не моя країна. Я навіть не знаю, де я. 

— Вона бовкає щось дивне, — тихо буркнув другий.
— Ми її підібрали біля кордону з Етером. У цьому місці ми вже ловили диверсантів, — додав він. — І одяг у неї… не надто скромний, як для втікачки. Занадто дивно. 

— Ні! — я зробила крок вперед. — Я не шпигунка! Слухайте, я навіть не знаю, що таке Етер! Я нікому не ворог! Я просто... звичайна людина! Зовсім інший світ, розумієте? 

— Нічого не розумію, — відрубав другий. — Але тут усе надто сумнівно. — В Терастісі зараз неспокійно, — сказав він до Адвіна. — А король чітко сказав: усе, що викликає підозру, має пройти через нього. 

Адвін подивився на мене. Його погляд був важкий, холодний, як крижана вода. 

— Її має побачити король. 

У грудях щось обірвалось. 

— Прошу, не треба! Я не несу жодної загрози! Ви зробите помилку, я просто… я не знаю, чому я тут! Це як прокляття або диво… або сон… 

— Досить, — коротко сказав Адвін. — Зустрінемось із королем. Там вирішать, хто ти.