Розділ 4

Я зайшла до будинку, грюкнула дверима, боляче вдарившись стегном об одвірок, як завжди, коли руки зайняті й настрій нижче плінтуса. 

Пальці ковзнули по вимикачу — світло клацнуло, вивівши з напівтемряви мою знайому барикаду буденності: пальто на стільці, черевики біля вішаків, загублена заколка на кухонному столі. 

Робоча зустріч була як і всі — безбарвна, затягнута, і з новим придуркуватим клієнтом, який вирішив, що комплімент про “гарні ноги” доречний у презентації бюджету. 

Я пройшлась повз дзеркало, зиркнула на себе — змучена, ледь нафарбована, зате з прямою спиною. Це — я. Дівчина, яка тримається. 

Кашеміровий светр полетів на стілець.
Бюстгальтер — туди ж.
Я вже подумки була у ванній. 

Плитка зустріла прохолодою, але я знала — ще хвилина, і буде моя особиста нірвана. 

Я увімкнула воду, додала піну з запахом чайної троянди, вкинула бомбочку з лавандою й сіллю.
Мені завжди здавалося, що цей ритуал — не просто про гігієну. Це спосіб розчинитись, скинути себе-щоденну й стати собою-справжньою. 

Дан колись злився через це.
"Ти знову там по дві години? У тебе зябра ростуть?"
"Ти ж знав, на що йшов, коли одружувався з русалкою", — завжди відповідала я.
І він сміявся.
А потім — звикав.
Бо кохав. 

Бо мій запах ванної асоціювався з вечорами, коли я, загорнувшись у рушник, сідала до нього на коліна, і ми дивились інстаграмні рілсики, які відправляли одне одному на протязі дня, пили чай з лимоном й були щасливі. 

Тепер ванна — просто тиша.
Ніхто не бурчить з-за дверей. Ніхто не стукає, не питає, чи не втопилась я там. 

Я занурилась у воду.
Заплющила очі.
І в цій тиші вперше подумала:
а що, як би він от зараз… відкрив двері. Просто так. Без пояснень. Без “пробач” і без “я не міг інакше”. Просто — увійшов. І був. 

Але двері не відчинились.
Лише вода тихо обіймала моє тіло, мовчазний свідок вечора, який змінив усе.


Я вийшла з ванної, обмотана рушником, волосся — важке, мокре, збите в недбалу копицю. У будинку було затишно, тепло, але в мені ще стирчала гостра скалка самотності, що ніяк не хотіла зникати, навіть попри чайну троянду, лаванду і гарячу воду. 

У спальні я вмикнула тепле світло настільної лампи — жовта пляма, затишна, як чай у старому горнятку. Сіла перед дзеркалом. 

Витягла фен — звичний гул, звичні рухи: розділити волосся, просушити біля коренів, розчесати пальцями.
Знову дзеркало. Моя постать, трохи розмиті контури в теплому світлі, обличчя — втомлене, але живе. Дівчина, яка не здалась. Ще ні. 

Я перевдягнулась — ніжна батистова сорочка з тонкими бретельками торкнулась шкіри, як шепіт. Мої пальці ковзнули по баночці з кремом — улюблений, із запахом конвалій, наче нічні сни, які ніколи не справдились. 

Я сіла знову перед дзеркалом. Відкрила кришку. І почала, як завжди: чоло, вилиці, шия, ніжно, з любов’ю до себе, яку так довго вчилась відновлювати після нього. 

І саме тоді… щось пішло не так.
Не знаю, що перше здалось дивним — чи то світло ніби трошки потьмяніло, чи моє обличчя в дзеркалі затримало погляд… на долю секунди довше, ніж я.
Я повела рукою — у відображенні рука запізнилась.
Тьху ти, втома. 

Я нахилилась ближче. Торкнулась скла. 

І раптом —
Темрява прорізала відображення, як тріщина в реальності.
В дзеркалі зникло все — кімната, я, світло. Лише чорний простір, який дихав. Так, саме дихав.
Із темряви почало виринати щось… силует.
Силует чоловіка.
Його постать.
Його.

Серце вдарило раз. Другий. 

Я хотіла встати, втекти, закрити очі — але не змогла. Ноги ніби приросли до підлоги, тіло — до стільця.
Він стояв у тій темряві, що ховалась по той бік дзеркала, і дивився просто на мене. 

Холодно.
Пронизливо. 

Я прошепотіла:
— Дан?..

Він не відповів.
Лише зробив крок уперед — і дзеркальна поверхня збурилась, мов вода. 

А потім усе навколо впало в чорну безодню.