Розділ 3

Спершу я подумала, що це звичайний нічний жах. Ну, знаєш, той, де ти біжиш — і не можеш втекти. Кричиш — і не можеш вимовити й звуку. Але цей був… інший. 

Я стояла в полі. Навколо — ніч.
Темна, густа, аж пахне вогкістю і страхом. 

Небо було чорне, як туш на моїх віях. Але там, серед зірок, щось світилось — немов розірване світло крізь дим.
І в тому світі, у тому повітрі, я відчувала його. Дана.

— Ангеліна... — шепіт. Голос, знайомий до болю, лунає з туману. — Ти пам’ятаєш?..

Я обернулась — нікого. Лише холод, що пробирає крізь кістки. Лише ніч, що тисне на груди.
— Дан?! — мій голос ріже повітря, як лезо. 

І тут я побачила його. 

Він стояв на пагорбі — у довгому темному плащі, з тією самою поставою, що я пам’ятаю до найменшого м’яза.
Очі — як завжди. Лише... інші. Тверді, як лід. 

А за ним — замок. Величезний, чужий. Кам’яний і величний. І вікна в ньому світились, наче зорі. 

— Ти проспала три роки, — сказав він. — А я — не міг чекати вічно.

— Що? Що це за місце?

Він мовчав. 

— Це сон? — я зробила крок до нього. Ноги грузнуть у чорному ґрунті. — Дан, ти ж…

— Я пам’ятаю все, — перебив він. Голос тихий. Сухий, мов попіл. — І саме тому ти не мала приходити сюди.

Я не розуміла.
Ніч стискалась, звужувалась. Повітря гусло.
Я не могла дихати. 

— Де я?..

— Ти не тут — прошепотів він.
І зник. 

Просто розтанув, наче його ніколи не було.
А замок за спиною спалахнув — і пішов тріщинами. 

І тут я прокинулась.
Серце билося так, ніби я пробігла марафон. Піт стікав по спині, і пальці судомно стискали простирадло. 
 

На годиннику — 03:03.
Останнім часом кошмари були невід'ємною частиною мого існування.
Я сіла в ліжку. Долоні тряслись.
Але найгірше було не це. 

Найгірше — я відчувала запах його парфуму. Реальний. Свіжий. У своїй кімнаті. 
Ні, щось було не так.
І я це відчула в кістках. 

Я натиснула на вимикач. Світло рвонуло з стелі, безжальне, біле, як лікарняні стіни. Очі різонуло, але я не вимикала. Нехай буде хоч якась реальність. 

На автоматі — тапки, кухня, чайник.
Руки діяли самі. Я взяла ту саму прозору чашку.
Його чашку.

Він любив тільки прозорі скляні чашки, і терпіти не міг кераміку — казав, що не бачиш, як грає світло в чаї, не бачиш сам напій. Казав це з таким пафосом, ніби чай — живе створіння. Я тоді сміялась, а зараз… 

А зараз я тримала її в руках, як реліквію.
Кинула туди пакетик, вичавила лимон. Додала трохи імбиру — все як він любив. І як я досі готую.
Навіть коли п’ю сама. 

Чашка запотіла, пальці обгоріли — і я нарешті видихнула. 

Повернулась у спальню, залізла у  постіль і загорнулась у простирадло, втягнувши коліна під підборіддя.
Поставила чашку на край тумбочки, поруч з телефоном. 

Якась частина мене не хотіла торкатись до нього. Але інша — та, що ніколи не відпускає — вже тягнулась пальцем до екрана.
Відкрила галерею.
Фотографії.
Старі. 

Палець ковзав по екрану, і що далі — то сильніше тиснуло в грудях.
Фото змінювали одне одного, мов хвилі на березі пам’яті. 

Ось ми на рок-концерті — розпатлані, щасливі, оглушені звуком і одне одним. Він тоді ще носив ту дурнувату сережку у вусі і кричав крізь шум: «Це ж той трек! — Нірвана!»

Ось ми на Івана Купала.
Я — у вінку з вербових гілок, по щиколотку у воді, трохи вологе волосся липне до щік, усмішка на повний рот.
Він тримає мене на руках. І так дивиться, наче тримає щось єдине, справжнє, найдорожче. 

Його сорочка прилипла до тіла, очі блищать, і я тоді точно знала: він — мій. 

Ось...
…весілля.
Серце стислося.
Я завжди пролистувала це фото швидко, ніби обпікало.
А зараз — зупинилась. 

Його сліпучо-біла сорочка, трохи розстебнута на грудях.
Проникливий погляд, упертий, як завжди — наче бачив мене наскрізь.
Волосся заплетене у косу. 

Я сиділа у тиші, тільки годинник ледь цокав на стіні.
На екрані світилась та мить — така далека й така болюча.
Мить, у яку ми ще вірили, що нас ніхто й ніколи не розірве. 

Я торкнулась зображення, як ніби могла оживити його.
Як ніби могла повернути те, що давно втратило смак, але не силу.
За вікном щось стукнуло.
Я здригнулась, поставила чашку на тумбочку. 

Я мала стерти ці фото ще тоді, коли він зник. Коли перестав відповідати.
Коли тиша між нами стала гучнішою за всі сварки разом узяті. 

Я мала стерти. Але не змогла.
Я втупилась у світло екрана. А десь збоку парувала чашка. Де ж він?