Розділ 2

Мені досі сняться запахи. 

Смажених грибів, терпкого чоловічого парфуму, обгорілої кави в турці. 

Сняться його пальці на моєму зап’ясті — теплі, сильні, вперті. Сняться його очі. Не ті, холодні, які я побачила вже тут, у цьому… іншому світі. А ті, справжні. З 21 століття. З нашого дому. 

Ми тоді жили у маленькому, затишному будиночку з власноруч зробленою мансардою. 

У кожній дрібниці було щось наше: картина з відбитками долоней, його зручні футболки і труси, які я крала, щоб засинати, мої літри газировки на обід і вечерю, яку він терпіти не міг, але все одно купував мені. 

І кохання… Було. Більше, ніж треба. Таке, що розбивало меблі під час сварок і зцілювало тіла після. 

Але, як виявилось, не все можна вилікувати близкістю і обіймами. 

Снилася наша кухня, де ми одного разу зламались остаточно. 

Ми з Даном були як вогонь і бензин.
Можна було або зігрітись, або згоріти. І ми згорали — знову й знову. 

Любили до втрати розуму. А сварились — до втрати голосу. 

Ми були одружені. Колись. І навіть щасливі. Колись. 

Того вечора я повернулась додому пізно. Було холодно — березень, болотна жвяка під ногами. 

Я роззувалась, а Дан вже стояв на кухні — в одних джинсах, з котлетами на сковорідці й хмарами в очах. 

— Ти знову затрималась, — кинув він, навіть не обернувшись. 

— Клієнт затримав. Ми говорили про сайт.

— Ти що, ночуєш на тому сайті?

Я закотила очі.
— Не починай.

— Не починай? — він обернувся. Очі — дві кулі холоду. — Ти постійно обираєш роботу. Не нас. Не мене. Не наше.

— Наше? — я скинула куртку на крісло.
— Дан, наше — це не те, що ти постійно намагаєшся вирулити на свою користь.

— Я хочу вирвати нас звідси! Переїхати! Почати спочатку! — він кинув ложку в мийку, аж бризки полетіли на плиту. — Я знайшов варіант. Інше місце. Все нове. Без цього болота.

Я мовчала кілька секунд. Тиша між нами згустилась, як туман у полі перед бурею. 

— Я не поїду, — сказала я нарешті. 

— Тобто як це — не поїдеш?

— У мене тут все. Мій дім, мої проєкти, моя мама. Я не можу отак зірватися й зникнути. Я не хочу.

Він зробив крок до мене. 

— Ангеліно, ти не бачиш, що це шанс? Новий старт? Там інше повітря. Інші люди. Ми зможемо…

— Ми не зможемо, якщо я щодня буду ненавидіти себе за втрату усього, що мала.

— А я, значить, не "все"? — він раптом змовк. — Тобі легко. Ти вибрала. І це не я.

— Я не вибирала! — вигукнула я. — Я просто не хочу втратити себе, поки намагаюсь встигнути за тобою!

Його лице перекосило. Біль? Злість? Зневага? Все одразу. 

— Ти не встигаєш за мною? Добре. Можеш залишатись. У своєму болоті.

— Ти зараз серйозно?!

— Абсолютно.

І він пішов.
Просто взяв ключі, гаманець — і вийшов. 

Не гримнув дверима. Не оглянувся.
Не сказав "я ще тебе люблю". Хоч я знала — сказав би. Якби дозволив собі. 

Я довго сиділа на підлозі, поряд із порожнім кріслом, де ще годину тому висіла моя куртка. 

Ми вже сварились. Ми вже віддалялись. Але цього разу щось зламалось глибше. Незворотно. 

Він не повернувся того вечора.
Не повернувся наступного тижня.
І навіть не через місяць. 

Через три дні його телефон перестав відповідати. 

Через тиждень — зникли його речі. 

А через місяць його мама і друзі дзвонили мені і питали, чи не знаю я де він. 

Дан... зник. 

Без слів. Без пояснень. Без шансів. 

А зараз — три роки потому — він знову переді мною. 

І більше не мій чоловік.
Але ще гірше — більше не той чоловік узагалі.