Розділ 7

З Марією ми спілкувалися кожного дня. Вона стала тією подругою, якої мені не вистачало. Але Павлу я чомусь про неї не сказала.

— Щось ти занадто часто ходиш до свого спортивного клубу, — промовив, коли я третій вечір на тижні повернулася після дев'ятої.

— Це жіночий клуб, — усміхаюся й цілую його у ніс, — там чоловіків немає. Так що не ревнуй.

— Але я все одно не розумію, нащо воно тобі, — він знизує плечима. — В тебе ідеальна фігура. Мені все в тобі подобається.

Цієї миті я знову дякую Богу за те, як мені пощастило. Але з Марією продовжую контактувати.

Коли він зранку йде на роботу, я відразу пишу їй:

— Не хочеш зустрітися випити кави?

Вона погоджується. Виявляється, що Марія живе за два квартали від нас, що ще більше полегшує наше спілкування. Не знаю чому, але мені хочеться з нею розмовляти постійно. Її легкість і веселість захоплюють.

Ми зустрічаємося в кав’ярні неподалік від нашого дому.

— То ти виходиш заміж? Я рада за тебе. — Вона щиро усміхається. — А от для мене шлюб не спрацював.

— Ти була заміжня?

— Так, ми дев'ять років були разом. Вже сім років я сама, а досі щаслива, що розлучилася, — Марія сміється. 

— Якщо все було так погано, то навіщо ти дев'ять років терпіла?

Кілька секунд вона мовчить.

— Все було не так погано. Навіть бували щасливі моменти. Просто це не мій чоловік.

— Тоді я не розумію. Приклад можеш навести? 

— Ну він казав, що мені треба йти до тренажерної зали, бо в мене в’яла шкіра на стегнах. А потім не займався зі мною сексом місяцями. Зате я не раз ловила його за переглядами фільмів для дорослих. Тобто йому хотілося, але не зі мною. Тоді обросла комплексами так, що досі боюся зробити перерву у відвідуваннях залу.

— Просто не твій чоловік? — обурююся. — Та це ж абсолютний гівнюк. Як ти взагалі таке терпіла?

— Я його любила і вважала це нормою. Тоді думала, що основна задача кожної жінки — це бути красивою, збуджувати свого чоловіка. Це було найменшим з того, що я могла для нього зробити.

Я дивлюся на неї й не можу зрозуміти чи вона серйозно говорить, чи жартує. 

— А дітей у вас не було?

— Бог не дав, — вона відвертається. 

Більше не розпитую, бо вочевидь це болюча тема для неї. Ще якийсь час ми сидимо в кав'ярні. Потім я повертаюся додому.

Коли ввечері приходить Павло, то виходжу до нього в коридор і відразу обіймаю.

— Ти чого? — Він здивовано підіймає брови. — Щось сталося?

— Просто мені так пощастило, — тихо шепочу. — Чоловіки бувають різні, а ти в мене такий хороший.

Вже перед сном, я роздягаюся до спідньої білизни й кручуся перед ним.

— Слухай, а може мені пройти повний курс антицелюлітного масажу? Тобто, крім того, що в спортивному клубі? Бо мені здається, що в мене в’яла шкіра на стегнах. Може підтягнеться.

Він лежить у ліжку й здивовано на мене зиркає:

— Не вигадуй. В тебе ідеальне тіло. Я не розумію, що ти там три рази в тиждень робиш, бо в тебе все чудово.

Від його слів, в мене наче камінь з душі впав. Мабуть, після розповідей Марії про її колишнього. Добре, що мій Павло не такий.

Він відразу повертається поглядом у телефон. Я підходжу ближче. Бачу зображення обручок на сайті якогось магазину. Удаю, що не помітила і виходжу з кімнати. 

Наступна наша зустріч з Марією відбулася через три дні у клубі “Колібрі”. Після тренування й душу, ми зайшли у роздягальню. 

— Ого, — кажу, коли вона натягує на себе рожеву коротку сукню. — Ти дуже гарна, йдеш на побачення?

Марія щасливо усміхається. Скромно тупиться у підлогу.

— Познайомилася з чоловіком у тіндері.

— Симпатичний?

Вона дістає з сумки телефон. Заходить у додаток й показує його сторінку. 

Антон, 43 роки. Привабливий чоловік у діловому костюмі біля новенького BMW. 

— Ми вже один раз зустрічалися, — каже, між іншим. — Він доволі приємний, вихований. Прийшов на першу зустріч з квітами. Заплатив за мене у ресторані. Не жадібний. Бо знаєш, я терпіти не можу жлобів і тих, хто економить на своїй жінці.

Я киваю, бо не можу не погодитися. Ось ця мода, яка зараз пішла, підраховувати кожну чашку кави, яку чоловік купив жінці й жалітися на це в тік тоці, мені не подобається. Особливо, як вони потім збираються у групки з іншими такими ж чоловіками й називають жінок меркантильними тому, що довелося пригостити їх кавою з тортиком.

— А твій колишній був жадібним? — Не знати чого питаю.

Вона задумується.

— Він був слабким. 

Я мовчки дивлюся на неї. Чекаю продовження.

— Ну тобто, — каже вона поспіхом. — Це нічим не відрізняється від жадібності, бо він не хотів заробляти. Не збирався вирішувати проблеми, коли вони в нас з'явилися. 

Вона притискає телефон до грудей й дивиться у вікно. Ніби згадує.

— Коли в нього почалися проблеми на роботі, я ні слова йому не сказала. Я — жінка і маю бути зі своїм чоловіком і в багатстві й в бідності. Але ж не все життя. Коли він замість того, щоб вирішувати питання влігся на дивані й почав депресувати, також нічого не говорила. Чекала, поки візьме себе в руки. Та ставало тільки гірше. Я намагалася його підтримати, — у Марії заблищали очі, — хоча мені було страшно. Він не розмовляв зі мною, кричав, став грубим і нестерпним. Це був найгірший період у моєму житті. Перестав виходити на вулицю. В нього почалися нервові розлади. Здавалося це не закінчиться ніколи… Слава Богу, що я розлучилася і це припинилося. — Марія витирає сльозу, яка стікає по її щоці. — Тепер я вибираю лише сильних чоловіків, які можуть вистояти у скрутну хвилину й захистити свою сім’ю. Бо любов вона знаєш… проходить. А моральні та психологічні якості людини залишаються з тобою.

В її очах я бачу маленьку перелякану дівчинку, яка шукає опори й боїться труднощів. Можливо поверхневу й не здібну підставити плече. Жінку, якій навпаки потрібне сильне плече чоловіка. Мені стає її шкода. Вона прощається зі мною і йде.