Розділ 3

Ми зустрічаємося вже майже чотири місяці. Постійно переписуємося, кілька разів на день зідзвонюємося. Здається весь інший світ перестав існувати для мене. 

— Як добре, що я тебе зустрів, — цілує мене у маківку, коли ми у нього сидимо на дивані й дивимося разом серіал “Друзі”. — Після розлучення не думав, що ще такого захочу.

— Як ви розлучилися? — Не чекаю чесної відповіді, бо останні 4 місяці він завжди уникав цієї теми, чим лише більше посилював інтерес й ревнощі.

— Тоді втратив роботу. Й став “не справжнім чоловіком” для неї. Лежав на дивані, дивився у стелю. Не весь час звичайно. Перші кілька місяців я намагався знайти. Та з цим не складалося. Почав боятися, що не стану на ноги. Вона не підтримала мене. Після цього закрився в собі. А потім Марія мені зрадила.

— Ти впевнений, що зрадила?

— Я знайшов її переписування у месенджері з іншим чоловіком. Там вони обмінювалися голими фото й спілкувалися на інтимні теми. Тоді вона почала повертатися додому опівночі й коли я питав де вона була, Марія влаштовувала істерику. Кричала, що це не моє діло.

Я більше нічого не питаю. Мовчки сиджу. Мені його шкода. Хочеться знайти ту Марію й натовкти їй пику. Навіть фізично відчуваю душевний біль, який розривав тоді Павла. Обіймаю його, притискаюся. 

— Мені теж зраджували. Я чудово розумію як це. — Розповідаю про свого колишнього. 

Весь вечір ми лежимо обіймаючись. Відчуття таке, що знайшла рідну душу. Ніби я розумію всі травми й тріщини у нього, а він у мене. 

— Давай жити разом? — Раптом шепоче мені на вухо. — Ми з тобою створені одне для одного. Та і все одно ти в мене більше проводиш часу ніж у себе вдома.

Я задумуюся. Чотири місяці — це занадто мало, але хіба час має значення? Є вираз в англійській мові “Якщо ти знаєш, то ти знаєш”. Тобто не важливо п'ять років ви зустрічаєтеся чи кілька місяців, якщо це твоя людина, то ти це відчуваєш, знаєш, що це вона. Тож вирішую довіритися своїй інтуїції.

— Добре, спробуймо.

Він цілує мене у маківку.

— Тоді пропоную відсвяткувати. Я приготую щось для тебе. Замовляй, що хочеш.

— Піцу?

Він задумується.

— Тортик?

Ще більше притихає.

— Я пропоную веганські пельмені з холодильника, банани та смачний фруктовий чай. І якщо чесно, більше нічого немає, — знічується.

— Підходить, — сміюся.

Вже на кухні, коли ми вечеряємо, вирішую прояснити ситуацію.

— Я не готую, — тихо кажу.

— Що?

— Я не готую. Взагалі. Не люблю. Навіть більше — ненавиджу готувати.

Кілька секунд він мовчить.

— Я, якщо чесно, також не вмію і не люблю.

— І що ми робитимемо? 

— А може ти повчишся? — Каже з сумнівом.

— Ні, не хочу. Це моє найменш улюблене заняття. Я можу прибирати, ходити в магазин, робити будь-які справи, але тільки не готувати їжу. Якщо ми обоє працюємо, то чого готувати маю саме я? І до того ж, — вдаюся до останньої хитрості, — найкращі кухарі зазвичай чоловіки. Хіба ти цього не знав?

Він нічого мені не відповідає. 

Наступного ранку поки я приймаю душ, на кухні на мене вже чекає яєшня та кава.

— Сідай, сонечко, — він цілує мене у щоку. 

Поки снідаю, Павло збирається на роботу. 

— А ти не можеш поїхати пізніше? — Обіймаю його. — Залишся для поцілуночків і романтики.

— Ян, дисципліна вище за все. Саме завдяки їй я досяг того, чого досяг, — каже й натягує на себе теплий в'язаний светр. Треба допомогти консультантам розкласти речі по полицях.

— Там же мінус шість, — дивлюся за вікно й мене сіпає.

— Саме тому я радий, що в тебе робота онлайн і тобі не треба виходити. — Він цілує мене у ніс і вискакує за двері. — Буду в обід.

Залишаюся сама. До обіду треба провести три заняття. А головне ще встигнути підготуватися до них. Я займаюся з семирічками, які не можуть всидіти на одному місці. Для них треба вигадувати цікаві й смішні ігри, бо інакше вони не запам'ятовують й взагалі не можуть сконцентруватися. Діти, для яких потрібно готуватися набагато більше, ніж до уроку з дорослими й контролювати кожне слово. 

Пам'ятаю як у п'ять років почула від виховательки у дитячому садочку, що я повненька. Потім все життя страждала через неприйняття себе, комплекси та постійні дієти. У школі в перших класах наша вчителька могла назвати дитину дурною чи дебілом. Саме ці діти потім відставали у навчанні. Тож я не маю права на помилку. Все, що скажу, потім проросте в дитині, засвоїться, як зерно в землі.

Після уроків з цими гавриками відчуваю себе так, неначе розвантажила фуру. Втомлена, особливо розумово, не маю бажання навіть вставати з дивану. Мій телефон вібрує.

— Сонечко, звари, будь ласка, макарони й приготуй салат, — лунає у слухавці. — До одного з магазинів привезли новий товар, то в мене на обід лише пів години. Я не встигаю сам приготувати.

Він кладе слухавку, а я волочуся на кухню. За що ненавиджу готувати? За те, що навіть банальні макарони з салатом можуть забрати увесь вільний час до хвилини. Нарешті виставляю тарілки з їжею на стіл. Вмикаю електрочайник. Саме в цей момент заходить Павло. Роззувається, миє руки, проходить на кухню. Цілує мене у щоку й сідає за стіл.

— Зайчику, а подай, будь ласка, виделочку. 

Я ще не встигла сісти, тож дістаю з шафи виделку й простягаю йому.

— А чайок зробиш для нас? — Я киваю. Дістаю чашки, закидую пакетики з чаєм, заливаю кип'ятком.

— Дякую, зайчику. Тільки наступного разу не купляй чай в пакетиках. Там пластик. Він шкідливий.

— Добре, — кажу. Сідаю нарешті їсти свої макарони. Скоса поглядаю на вже майже порожню тарілку Павла. 

Коли він допиває свій чай, то встає з-за столу:

— Сонечко, я побіг. Ти до мого приходу зможеш посмажити картоплю?

Я уважно дивлюся на нього.

— Здається я вчора сказала тобі, що не готую.

— Але ж ти бачиш, що я зайнятий на роботі й не встигаю зробити це сам.