Розділ 2

Пройшов тиждень з моменту зустрічі з Павлом. Кожного дня ми списуємося у месенджері. Навіть по декілька разів на день. Багато спілкуємося про жінок і чоловіків. 

— Ти вважаєш, що місце жінки на кухні? Що вона має готувати й прибирати для чоловіка?

— Ні. Мені не потрібна куховарка. Я шукаю духовно розвинену жінку.

“Як цікаво, — думаю я. — От тільки всі так думають, а потім починається… чого вечеря не приготована, ти ж жінка, жінка повинна…”

— А ти дітей хочеш? — Питає вже він мене.

Я задумуюся. В нашому суспільстві заведено хотіти дітей. Навіть саме небажання народжувати засуджується іншими. Пам'ятаю як прогулювалися з подругою по “Гуліверу” й зайшли до невеличкого кафе. Там була сімейна пара з маленькою дитиною. Жінка пішла робити замовлення, а чоловік залишився з дівчинкою. 

— Яка гарна мала, — усміхнулася подруга. 

— І у вас дівчата колись будуть такі ляльки, — відповів чоловік.

— Та взагалі-то я поки що не хочу і не впевнена, що захочу, — пробурмотіла вона.

— Отакої, — чоловік скривився. — Якщо жінка не хоче дітей, це погано. Щось з нею не те.

Після цього він відвернувся від нас, неначе ми чимось хворі, а він не хоче заразитися. Ми ще кілька секунд мовчки переглядалися. Відчуття було неначе нас облили брудом. 

Потім я довго розмірковувала на цю тему. І досі не розумію, чому жінка не має права розпоряджатися своїм тілом і життям та не народжувати, якщо не хоче. 

— Все залежатиме від мого фінансового стану, — вирішую чесно відповісти Павлу. — Зараз я нормально заробляю, як для України, але цього не достатньо, щоб купити будинок і назбирати на все, що потрібно малюкові. І я не підтримую теорію, що як Бог дає дитину, то дає і на дитину, бо це велика відповідальність. Тож як не буде достатньої матеріальної бази, то я не народжуватиму і мені це Ок.

Відправляю повідомлення. Згадую, що я якраз та дитина, яку Бог дав мамі та на яку особливо не дав матеріально. Дитина, якій довелося тяжко працювати вже з юного віку й підірвати своє здоров'я, намагаючись вижити. 

— Ого, вперше бачу, щоб жінка так відповідала. Зазвичай кажуть, навіть коли грошей зовсім немає, що хочуть двох-трьох. Поважаю твою позицію. В мене така ж.

Від його відповіді на душі стає тепло. Колись я сказала собі, що не хочу заміж, бо мені самій дуже комфортно. Я можу поприбирати у квартирі раз на тиждень, бо немає кому смітити. Можу щось приготувати й ще два дні це їсти, або не готувати й робити собі бутерброди з чаєм. Можу ввечері влягтися й читати книжку. І мені не треба нікого обслуговувати, догоджати, витрачати свій час і зусилля. Тоді вирішила, що вийду заміж тільки у тому випадку, якщо мені з цим чоловіком буде як мінімум так само добре, як з собою, а може і краще. В інакшому випадку все це не має сенсу. Але що як Павло і є той самий чоловік?

Через тиждень ми вирішуємо зустрітися. Нервую дуже. Ходжу по квартирі туди-сюди, бо не знаходжу собі місця від тривоги. Мабуть, тому, що ми вже так багато розповіли особистого одне одному, що тепер страшно, якщо нічого не вийде. Я дивачка, яка звикла бути сама і на нові знайомства не напрошуюся. Але до чортиків боюся втрачати тих, хто вже є поруч. Мені тридцять п'ять і більшість моїх однолітків мають проблеми по типу як знайти садочок чи школу для дитини, чи де дістати ексклюзивний рецепт, або як вирішити проблеми з сусідами. А мені от важко знайомитися й відкриватися новим людям.

Дуже старанно фарбуюся. Підбираю легку, різноколірну сукню. Знаю, що чоловіки в більшості люблять очима, тож намагаюся не пропустити жодної деталі. Беру з собою окуляри від сонця.

Коли заходжу до кав’ярні, він швидко вскакує на ноги і йде мені на зустріч.

— Привіт, — цілує у щоку. Обіймає мене рукою за талію й веде до столу. Замовляє нам каву. Потім повертається до мене й змовницьки підморгує. — Я тобі подарунок приніс.

Він дістає рожеву коробочку й простягає мені. Відчуваю себе ніяково, бо навіть не пам'ятаю, коли востаннє чоловік щось мені дарував. Підіймаю кришечку, обережно витягаю звідти ланцюжок на шию, вкритий безліччю різноколірних камінців — всі ніжних тонів: великі рожеві й багато малих — прозорих з ледь жовтуватим відтінком, блідо-зелених та блідо-фіолетових.

— Тут 108 камінців — це число Всесвіту, — каже з гордістю. — Тобто це щасливий ланцюжок. 

— Дякую. Неймовірно красивий.

— Я довго вибирав. Хотів знайти щось, що нагадуватиме тебе. Відображатиме твою ніжність, глибину, красу та ідеальність.

Я усміхаюся. Ми повільно п’ємо каву. Нам немає куди поспішати. Мені раптом приходять у голову цікаві думки. Пам'ятаю себе у двадцять. Тоді оцінювала зовнішність партнера, сексуальність, популярність у протилежної статі. Особливо останнє. Це створювало конкуренцію й давало особливе відчуття важливості партнера і його унікальності. В тридцять мені довелося виборювати своє місце у професійній сфері. Я стикнулася з конкуренцією між статями та вперше образилася на чоловіків, які боролися зі мною ницо, роблячи підлі вчинки за спиною. 

Довершили картину розповіді подруг, які розлучалися, про те, що їхні чоловіки зраджують, вживають алкоголь, підіймають на них руку, лежать цілими днями на дивані. Мій шлюб не став виключенням. Скоріше підтвердженням. Виявилося, що поки я була на роботі, або коли їздила до мами, він водив до нас свою секретарку. Причому секретарки змінювалися, а він ні.

Тоді в мене вперше чітко сформувалася думка, що “чоловік повинен”. Я вирішила, що всі вони ліниві, жорстокі, підлі й скупі. А значить чоловік має змінюватися на краще й щось робити — добре заробляти, витрачати на мене купу грошей, вміти зробити ремонт в домі, займатися спортом, бути освіченим. І чим гірших чоловіків я зустрічала, тим вище росла планка, що він мені винен. 

Пройшло ще кілька років і моя кар'єра пішла вгору. Я стала добре заробляти й всі мої потреби закривалися самі собою. Мені більше не потрібен був чоловік, щоб пообідати в ресторані, чи купити квіти, або поїхати на відпочинок. Ремонт приходили робити спеціально навчені люди. Я вже сама займалася спортом і записалася у книжний клуб, щоб обговорювати цікаві сюжети. Я забула, що чоловік повинен, бо вже сам чоловік був мені не потрібен. При цьому в мене зникло фізичне навантаження по дому і моральне, яке можуть давати стосунки.