Розділ 1

Ми зустрілися вже дорослими. Мудрими від життя, як нам тоді здавалося, та пораненими після попередніх стосунків. Не у двадцять, коли душа і тіло тремтять від самої присутності коханої людини. І не в тридцять, коли накриває гіркота розчарування у протилежній статі. 

Коли я підійняла очі й побачила його за сусіднім столиком у кав'ярні, мені щойно виповнилося тридцять п'ять, а йому, як я потім дізналася, сорок. Перше, на що звернула увагу — це те, що він був в аж занадто хорошій фізичній формі. Здавалося, що футболка на ньому от-от трісне від напору м'язів. Сильна шия, триденна неголеність на обличчі, свіжа стрижка, впевнена постава. Чоловік відкинувся на спинку стільця й поглянув так самовпевнено, ніби я маю радіти, що він звернув на мене увагу. 

Я відвела погляд й, щоб приховати ніяковість, зробила ковток гіркої гарячої кави. Захотілося, щоб він пішов, або хоча б відвернувся й перемикнув свою увагу на когось іншого. Це знайомство було мені не цікаве. По-перше, не люблю самозакоханих красунчиків, які роблять фото своїх біцепсів та кубиків преса у тренажерному залі перед дзеркалом. А він був схожий саме на такого. Вже проходила стосунки з подібними індивідами й вони зазвичай нічим хорошим не закінчуються. А точніше закінчуються зрадами, або вимогою, щоб жінка присвячувала весь свій час і життя на обслуговування такої зірки, бо на нього є попит. По-друге, я вже відвикла фліртувати. Сто років ні з ким не знайомилася.

На всілякий випадок не повертала голову в його бік, щоб він не розцінив мій, ненароком кинутий погляд, як заклик до дії. 

— Тут не зайнято? — Пролунало над моїм вухом.

І поки я думала як би тактовно, але зрозуміло його відшити, він вже всівся навпроти й простягнув мені руку:

— Павло, а ти?

— А я не знайомлюся й чекаю на подругу. Тож вибачте… — дивлюся на нього, сподіваючись, що він сам здогадається піти.

— Ну як подруга прийде, то я піду, — каже безтурботно й прибирає руку. — То як тебе звати? — Вперто продовжує звертатися на “ти”.

— Яна.

— Яно, замовити тобі десерт? Може тортик або круасан.

Проковтую слину, бо вже два тижні дотримуюся дієти. Належу до того типу жінок, які набирають вагу навіть від запаху калорійної їжі. 

Вперше відчула себе товстою у дванадцять років, коли мене сповістили про це однолітки у школі. 

— Жируха, — вигукнув однокласник на перерві і його підтримали гучним сміхом інші хлопці.

Я довго плакала, а потім майже перестала їсти. Відмовлялася з батьками снідати й вечеряти. Обманювала, що не голодна і вже поїла. 

З того часу контролюю кожну з’їдену цукерку. І зараз слова цього чоловіка звучать як знущання.

— Ви на щось натякаєте? — Питаю роздратовано.

Він здивовано дивиться на мене.

— Просто хотів пригостити красиву жінку солодким. 

— Тоді я буду вишню в шоколаді, — врешті погоджуюся.

Кілька секунд ми сидимо мовчки. Це трохи дивно. Потім він йде робити замовлення, а я дивлюся у вікно. Сонечко припікає. Вулиці порожні, бо це серпень і всі школярі виїхали до бабусь чи ще кудись на канікули. Люблю дивитися на місто, коли воно менше заповнене людьми. 

За хвилину Павло повертається. 

— То чому така красива жінка сидить тут сама? Невже немає чоловіка, який би з радістю її супроводжував? Про подружку можете не розповідати. І так зрозуміло, що ви просто вигадали це.

Його тупий підкат ріже слух.

— А хіба мені хтось потрібен, щоб вийти в кав’ярню кави попити?

Збираюся сказати ще щось та раптом помічаю, що він знічується й замовкає.

— Я буває ляпаю якусь дурницю. Це тому, що нервую. Не хотів тебе образити. Вибач.

Він винувато посміхається й мій гнів моментально проходить. Нам приносять маленьку тарілку з цукерками “вишня в шоколаді” й дві кави.

— Ти не заміжня й хлопця у тебе немає? Я правильно зрозумів? — Павло порушує мовчанку.

— Все вірно.

— Тоді може обміняємося номерами телефонів?

Я не впевнена, що мені це треба, але чомусь погоджуюся. 

— А була заміжньою? 

— Так, — киваю. — П'ять років.

— І чому розлучилися? 

— Він ображав мене. 

Павло осуджуюче зиркає на мене, а потім скептично усміхається, неначе я сказала якусь дурню. 

— А ти був одружений?

— Так, дев'ять років відмучився.

— Прямо таки й відмучилися, — не втримуюся.

— Вона мені зрадила.

— Хорошим чоловікам не зраджують, — кажу роздратовано.

— А ти своєму зраджувала?

— Ні, чого ти так вирішив?

— Ну він же був поганим, раз тебе ображав. По твоїй логіці, йому можна зраджувати.

Вже жалкую, що дала свій номер та назвала ім’я. Ось чому я уникаю чоловіків і не люблю знайомитися в людних місцях. Тож поспішно з ним прощаюся, пославшись на роботу, згрібаю в сумочку цукерки й поспішаю на вулицю. 

Повільно йду в бік дому. Жити досить приємно, коли достатньо заробляєш й не доводиться підробляти на вихідних. Отак можна просто взяти й прогулятися. В такі моменти особливо ціную свою свободу й відсутність чоловіка, бо немає ніяких обов'язків перед іншими і я можу більше часу приділити собі. А ще не хочу знайомитися, бо кожного разу одне і те ж: “вона мені зрадила”, “була поганою хазяйкою”, “не правильно виховувала дітей” і тому подібне. І цей раз також не став виключенням. Черговий ображений чоловік.

Вже підходжу до свого під'їзду, як телефон вібрує. На екрані висвічується номер мого нового знайомого Павла. Кілька секунд розмірковую чи брати слухавку. Потім все-таки відповідаю.

— Яно, вибач, якщо в тебе склалося погане враження про мене. Насправді я не хотів говорити погано про колишню. Вона була нормальною, можна навіть сказати хорошою дружиною. Просто так склалися обставини, що ми розійшлися. У розлученні завжди винні двоє. Я помітив, що відштовхнув тебе своїми словами. Сподіваюся ти зміниш думку й не відмовишся піти зі мною на друге побачення.