кінець

 - Привіт!

 - Привіт!

 - Я можу все пояснити…

 - Не треба.

 - Я хочу вибачитись!

 - Не треба. Я вже давно тебе пробачила. Повірила, що тобі так краще. Я думала, що забула тебе. Та сьогодні побачивши тебе знову зрозуміла, що почуття так просто не можна відкинути. Намагалася  зустрічатись з іншими – та це було абсолютно не те. Не ті почуття, не  ті люди. Мені потрібен був тільки ти. Думала, що  тільки був. Та все ж таки зараз, коли тебе бачу не хочу чути твоїх виправдань. Ні виправдань, і не хочу знати з ким ти був і що ти робив. Просто обійми мене.

Хіба може хоча б один чоловік встояти перед таким монологом? Думаю що ні. Артем обійняв ту єдину, кохану, яка не зважаючи ні на розлуку, ні на довгий час, незважаючи ні на що готова прийняти його, любити та леліяти. Він пригорнув її до себе, вдихнув на повні груди такий знайомий, рідний запах. Її запах. Подивився в її карі очі і зрозумів, що  кохає  понад все життя. Що не потрібно ніяких вибачень, що вона в нього най-най-най. Він вже збирався поцілувати її та… задзвонив мобільний. Чорт! Надя! Та ця думка майнула і щезла. Він міцно обійняв Людмилу і поцілував.

Місто вирувало навколо закоханих, які нарешті знайшли одне одного. Швидко крокували перехожі, проїжджали авто, дзенькотіли трамваї. Хтось помічав їх, хтось ні. Хтось усміхався у відповідь. Хтось нахмурювався. Кожен був заклопотаний своїми справами та чомусь після єдиного кинутого погляду на них – підіймався настрій. Всі помічали, яке все таки прекрасне життя, яка весна, які можуть бути почуття. І те, що всі вони здатні на таке саме. І те, що ніхто і ніщо не може стати  на шляху єдиного, неповторного, такого п’янкого почуття, як кохання.

 Потім було і розмова з Смішним, коли через декілька днів він зателефонував і почав розповідати все те, що він дізнався про Люсю. Була довга і неприємна розмова з Надею. Були букети жовтих тюльпанів. І їх абсолютно не цікавило те, що діється навколо – вони просто насолоджувались одне одним, часом проведеним разом. Вони просто жили. Жили одне одним.