Глава 7

ГЛАВА 7

У напруженому очікуванні ми провели не менше півгодини. Тож коли з-за пагорба з’явилася постать самотнього вершника, я з полегшенням зітхнула. Ворог би сам сюди не поліз. Отже, це хтось з наших. Та й Дейлін, який виявився набагато зоркішим за мене, радісно закричав:

– Це Ленард!

Незабаром я теж впізнала здорованя-вікінга. Хоча трохи здивувалася від його вбрання. Замість футболки та шкіряної безрукавки, в якій він постав перед нами востаннє, на ньому був такий самий обладунок, як і на Дейліні. І виглядав Ленард у ньому дуже ефектно. Тепер він ще більше нагадував вікінга. Дмитро теж дивився на нього на всі очі. Навіть перелякався, коли Ленард порівнявся з нами і простягнув до нього руку.

– Забирайся у сідло, юний принце.

– Спочатку скажіть, що сталося, – я інстинктивно заслонила сина і з підозрою подивилася на вікінга.

– На нас була засідка по дорозі. Тепер її усунено. Крайн наказав поспішати, так що часу на пояснення немає.

Дейлін тим часом вирушив за своїм лагом. Схоже, у нього жодних вагань не виникло. Раз віддали наказ – треба виконувати. До цілителя я все ж таки встигла перейнятися деякою довірою. Отже, його спокій подіяв сприятливо. Кивнула синові і той ухопився за простягнуту Ленардом руку. Мить – і Дмитро вже в сідлі перед вікінгом. Захоплено розпитує про зброю і меч, що висіло в того у ніжнах. Все-таки хлопчаки в будь-якому світі залишаються хлопчаками! Я подумки хмикнула.

Адже вважала, що синові таке не дуже цікаво. Він дитина нашого сучасного світу. Світу гаджетів та комп’ютерів. Як виявилося, потрапивши в іншу обстановку, він адаптується значно легше, ніж я. Ось мені, як і раніше, не по собі. Я не знаю, як поводитися і чого чекати. І як захистити мого хлопчика, якщо й сама почуваюся безпорадною. Доводиться покладатися на чужих, по суті, людей. І на Крайна, особливої ​​довіри до якого немає.

– Дейліне, ти повезеш леді Аліну, – розпорядився Ленард.

Схоже, він за місцевою ієрархією головніший, раз цілитель у всьому слухається. Нічого проти того, щоб їхати разом з милим та добрим хлопцем, я не мала. Тож сперечатися не стала. Та й самотужки навряд чи впораюся з конем, яким би розумним той не був. З побоюванням підійшла до лага, якого підвів ближче Дейлін.

– Не бійтеся, леді Аліна! – широко посміхнувся цілитель. – Він вам не зашкодить. Давайте, я допоможу вам забратися нагору!

Хотілося б мені, звісно, хвацько заскочити в сідло з виглядом досвідченої вершниці. Але зробила я це навіть за допомогою Дейліна на диво незграбно. Кілька разів ледь не впала в процесі. Цілителю довелося навіть схопити мене за п’яту точку і підкинути вгору, від чого він сам почервонів до коріння волосся і винувато поглянув на Ленарда. Той посміхався і явно насилу стримував сміх, спостерігаючи за всім цим неподобством. Навіть лаг, здавалося, з мене потішається. Коситься своїм величезним карим оком і пирхає.

Єдиний плюс, який я змогла знайти у цій ситуації – те, що на мені штанний костюм, а не спідниця. В іншому випадку не вдалося б уникнути ще більшого конфузу.

Нарешті, я опинилась у сідлі. Дейлін легко злетів на коня і вмостився за мною. Залишалося лише позаздрити його спритності.

Хлопець був все ще збентежений.

– Леді Аліно, мені доведеться покласти руку вам на талію, щоб ви не впали. Сподіваюся, ви не проти?

Ленард не стримався і таки видав смішок.

– Ти головне талію з чимось іншим не переплутай! А то мілорд тобі голову відкрутить.

Хлопець знову спалахнув до коріння волосся і так і не наважився покласти мені руку на талію. Зі шкідливості я не втрималася від репліки:

– Навіть якщо й переплутає, невелике лихо. Ваш так званий мілорд давно втратив право висувати мені якісь претензії.

І сама взяла руку Дейліна та помістила на свою талію. Він судомно зітхнув і винувато покосився на Ленарда. Той уже не сміявся і вирішив за потрібне промовити:

– З вогнем граєшся, дівчинко!

– А з чого це ви зі мною фамільярничаєте? – підкинулася я.

Цей чоловік, як і сам Крайн, викликав у мені глухе роздратування. Постійно хотілося огризатися. Зазвичай я стриманіша. Але нові обставини та почуття невпевненості мимоволі включали захисну реакцію.

– Хіба ви не маєте називати мене міледі чи ще якось за вашими законами? – продовжила я.

– Зараз вас називають так чисто з ввічливості, – не залишився в боргу Ленард. – Ви ще не дружина мілорда Крайна. А за нашими законами і зовсім простолюдинка. Навіть те, що у вас пробудилася магія, саме по собі нічого не означає. Тільки після опанування своїм даром та навчання могли б здобути титул. Тож раджу притримати свій норов.

З цими словами він розгорнув лага і помчав уперед, навіть не озираючись. Дейлін спрямував свого коня слідом.

Поки я обмірковувала, як би наступного разу поставити на місце здорованя, який неймовірно дратував, цілитель вирішив порушити незручне мовчання:

– Не ображайтеся на лорда Ленарда, леді Аліно! Він гарна людина. І за мілорда та його родину життя віддасть, як і ми всі. З мілордом вони ще й друзі. Та й у присутності тих, кого вважає за своїх, мілорд не любить зайвих церемоній. Я в їхньому загоні лише два роки, тому мені до такого важко звикнути. Але дуже радий, що мене порахували гідним.