Глава 6

ГЛАВА 6

Свідомість повернулася різко. Наче з глибини я раптом виринула на поверхню. Знову набула здатності дихати, чути, відчувати. Того страшного болю в тілі більше не було. Залишилося ниюче почуття в м’язах, ніби після ретельного тренування. Насилу розліпила повіки, і в очі вдарило яскраве світло. Довелося одразу знову їх закрити.

Проморгавшись, я сфокусувала зір і побачила над собою чиєсь обличчя. Через яскраве сонце не змогла розрізнити риси. Але зрозуміла, що лежу під якимось деревом.

Чоловік трохи відхилився вбік, і я, нарешті, змогла його розгледіти. Зовсім молодий ще хлопець. Не старше двадцяти п’яти. Гарненький, з приємними рисами обличчя, русявий і кароокий. Вдягнений у одяг, який я бачила хіба що в історичних фільмах. У шкіряний обладунок. З кинджалами у ніжнах за поясом. Арбалет за спиною.

– Як ви почуваєтеся, міледі? – голос у нього теж виявився приємним і тихим, майже заколисливим.

– Нормально, – просипіла я і скривилася від болю в горлі.

Немов прочитавши мої думки, хлопець потягнувся до заплічного мішка і витяг звідти флягу. Відкоркував і простягнув мені.

– Випийте. Там відвар з ефектом бадьорості. Вам зараз не завадить.

З підозрою прийняла флягу. При перенесенні через портал не вбило, тож вирішили отруїти? Але пити хотілося настільки сильно, що я все ж таки ризикнула і зробила ковток. Та й якби хотіли вбити, зробили б це, поки валялася тут колодою.

Скривилася. Пиття виявилося гіркуватим. Втім, варто було проковтнути, як усередині розтеклася приємна прохолода. А я відчула себе і справді бадьорішою. У голові прояснилося.

– Де мій син? – уже більш впевнено запитала я.

– Не турбуйтеся, його високість із батьком.

Теж мені заспокоїв! Скоріше навпаки. Куди цей мерзотник забрав Дмитра?!

Я підвелася і почала озиратися з, мабуть, зовсім шаленим виглядом. Але відразу полегшено видихнула. Крайна з Дмитром побачила неподалік. Мій колишній вчив хлопчика кататися на коні. Стояв поряд і спостерігав, як син спрямовує коня по колу. Коли до мого мозку дійшов сенс того, що відбувається, я підхопилася на ноги і, не звертаючи уваги на тіло, що не надто цьому зраділо, помчала до них.

– Ти зовсім збожеволів, Кириле?! – заволала я, підбігаючи ближче. – Дмитро ніколи не їздив верхи! Тим паче на такій животині! Він же впаде!

А животина й справді була вражаючою. Вищою та більшою за коней нашого світу. Дмитро на ній здавався зовсім крихітним.

Крайн перехопив мене, перш ніж я кинулася навперейми коня і, напевно, постраждала під копитами.

– Вгамуйся, жінко! – прошипів він. – Лаг його не скине. Він одержав від мене чіткі вказівки бути обережним.

– Що ти верзеш?! Які ще вказівки? – навіть не подумала вгамуватися я. – По-твоєму, кінь виконуватиме чиїсь вказівки?!

Я билася в утримуючих мене сталевих обіймах і з тривогою спостерігала за Дмитром, який сидів на коні.

– Це лаг, – терпляче, ніби розмовляючи з розумово відсталою, промовив Крайн. – Магічно змінена порода коней. Вони розвиненіші, ніж звичайні тварини. І не завдасть шкоди людині, якщо господар дав на те вказівки. А Дмитру треба вчитися їздити верхи. У нашому світі це необхідність. Тобі б теж не завадило.

– Ти жартуєш, чи що?! – зло видихнула я. – Я нізащо не сяду на це чудовисько!

Він тільки закотив очі. Потім зробив владний жест, прикликаючи до мене вже знайомого хлопця.

У цей час Дмитро помахав мені рукою і радісно закричав:

– Мамо, дивися, як у мене виходить!

– Обережніше, будь ласка! – крикнула у відповідь. – І, може, на сьогодні вистачить?

– Ну, я ще трошки, мамо! – Не погодився зі мною син.

Батько ж поблажливо кивнув.

– Нехай катається. Чим швидше звикне, тим краще.

У мене всередині піднялася злість. Схоже, моя думка у вихованні сина тепер зовсім не враховується. Але помітивши, що лаг і справді ступає вкрай обережно, щоб хлопчику було легше триматися в сідлі, трохи заспокоїлася. Мабуть, і справді тварина дуже розумна.

– Можеш мене вже відпустити! – процідила, знову сіпнувшись у руках Крайна.

Той розчепив руки і окинув зневажливим поглядом, але нічого не сказав.

Може, й ляпнув би щось уїдливе, звичайно, але до нас уже підійшов той хлопець у шкіряному обладунку.

– Це Дейлін Грас – цілитель мого загону, – коротко представив його Крайн. – Він допоміг тобі швидше прийти до тями.

Я кивнула хлопцю і вирішила прояснити ситуацію:

– Що зі мною взагалі було? Я думала, що помираю. Чи переходи через портал завжди так проходять?

– Ні, – спохмурнів Крайн. – Я й гадки не мав, що на тебе чи сина він може так вплинути.

– Дмитро теж пройшов через таке?! – з жахом запитала.

– На щастя, ні. З ним все пройшло нормально. Було лише легке поколювання і все. Як завжди при першому переході.