Глава 2

ГЛАВА 2

– Мамо, мамо, тато повернувся! – дзвінкий голос сина, який вбіг на кухню, змусив мене отямитися.

Я різко обернулася і встигла спіймати Дімку, що кинувся до мене. Він міцно обійняв мене за талію і підняв сяйнисте від щастя обличчя.

– Я ж тобі казав, що він повернеться! Казав же!

Кроків Кирила я не почула. Він, попри свої значні розміри, примудрявся ходити майже безшумно. Це завжди лише посилювало мої асоціації з чорним ягуаром. Але навіть не почувши його наближення, я всім своїм єством знала – він тут. Стоїть на порозі кухні і дивиться на мене.

А я не могла знайти в собі сили підняти голову та подивитися у відповідь. Усередині вирувало стільки всього суперечливого, що потрібний був хоча б маленький перепочинок. Щоб зрозуміти, як реагувати на його повернення. Що робити далі?

Скільки разів я уявляла собі цей момент! Те, як я зустріну Кирила, якщо він таки повернеться. Скільки йому висловлю! Виплесну все обурення, образу, біль, що накопичилися в душі за минулі роки.

Але зараз ці емоції поєднувалися з якоюсь незрозумілою і принизливою радістю. Прямо собакою почуваюся, яка дочекалася улюбленого господаря. І це злило!

Втім, багато залежатиме від того, що скаже Кирил. Як пояснить свою відсутність. Може, й справді була вагома причина, чому він поїхав, навіть не попрощавшись?

Ну ось, я, як остання ідіотка, все ще вірю у казки!

Розсердившись на себе, вирішила, що далі відтягувати неминуче не варто. Підняла голову й одразу відчула, як серце бухнулося кудись униз, а потім підстрибнуло до горла.

Це й справді був він! Не якась помилка чи непорозуміння. Кирил Мирський стояв на порозі моєї кухні, від чого вона одразу здалася вдвічі меншою. Вдягнений у чорну сорочку та темні джинси. Все такий же гарний, впевнений у собі. Тільки змужнілий і доросліший. Вже не молодий хижак, а материй звір, що досяг своєї повної сили. З жорсткішим поглядом, що пробирав до кісток.

Його бурштинові очі невідривно дивилися на мене. Захотілося зіщулитися від їхнього виразу і знову опустити голову. Але я стрималася. Не мені треба відчувати незручність і ховати очі, а цьому зрадникові! І я підняла підборіддя, придушивши боягузливі реакції тіла.

– Чому ти вирішив, що це твій батько, Дмитрику? Ти ж його ніколи не бачив, – сухувато запитала у сина.

Хоча призначено це було, скоріше, для Кирила. Нехай відчує хоч якийсь докір сумління!

– Я просто це знаю, – з твердою переконаністю заявив син і відліпився від мене. – Це ж мій тато, правда?

Збрехати, дивлячись у променисті від щастя і надії очі сина, я не змогла.

– Так, ти маєш рацію, Дмитро. Це твій тато. А тепер ти не міг би ненадовго залишити нас наодинці? Нам з твоїм батьком треба багато що обговорити.

– Ну, мамо!

– Дмитро! – я суворо подивилася на нього.

Син зітхнув.

– Гаразд. Я тоді піду до своєї кімнати. Але ви тут недовго, добре? Я теж хочу поспілкуватися з татом!

– Ще поспілкуєшся, – скуто посміхнулася я. – Біжи вже!

Дмитро вискочив з кухні, наостанок з обожненням подивившись на Кирила. Незабаром почувся стукіт дверей, що зачинилися за ним.

Атмосфера ж на кухні після того, як син пішов, стала гнітючою. Ми з Кирилом мовчки стояли і дивилися одне на одного. Ніхто не наважувався порушити мовчання.

Так, гаразд, проявлю себе як доросла людина і почну першою! Чим раніше ми з’ясуємо все між собою, тим швидше я зрозумію, як правильно поводитися.

Те, що відразу пробачати його я не збираюся, це факт! Але й проганяти, знову позбавляючи Дмитра батька, не хочу. Для мого хлопчика його повернення надто багато означає. Ніколи не розуміла матерів, які через особисті образи забороняють дітям спілкуватися з батьком. Дитина не повинна страждати через суперечки дорослих. І, як мені не буде важко перетинатися з Кирилом надалі, я не заборонятиму йому бачитися з сином. Вирішивши це для себе, я трохи заспокоїлася.

– Хочеш чаю або кави?

– Ні, дякую, – нарешті, подав голос Кирил.

Причому від його звуку мені знову захотілося зіщулитися. Він, як і раніше, був звучним, глибоким, проникливим. Але якщо раніше при спілкуванні зі мною в ньому відчувалася тепло, то зараз нічого подібного не було. Швидше, цей голос видавав стримуваний гнів і напругу. Чи в мене надто багата уява? Якщо хтось і повинен у нашій ситуації відчувати гнів, то точно не Кирил!

– Добре, – кивнула я. – Тоді сядемо і поспілкуємося. Нам і справді треба багато що обговорити.

Трохи повагавшись, Кирил кивнув і підійшов ближче. А в мене відразу перехопило подих. Вже встигла забути, наскільки потужна в нього енергетика! Буквально гнітюча.

Моє самовладання почало давати тріщину. Я нервово поправила окуляри, як завжди, коли нервувала, і подумки вилаялася. Напевно, виглядаю зараз як опудало. Чомусь перед Кирилом хотілося бути у всеозброєнні, навіть знаючи, що нічого між нами більше не буде. Так, принаймні, я почувалася б впевненіше.

– А ти змінилася! – вмостившись на табуреті, криво посміхнувся Кирил.