18. Дивне попередження

Будильник задзвонив несподівано, так, немов я заснула лише хвилину назад. Підскочила на ліжку, відчайдушно позіхаючи і розмірковуючи — може, мені покинути ту кар’єру масажистки? 

Як люди щодня працюють в таких умовах — прокидаються, коли ще темно, нашвидкуруч з’їдають якусь вівсянку і трамбуються в переповнену маршрутку, а потім прямують на роботу, де немає коли вгору глянути, ще й клієнти трапляються дивні, а часом і зовсім схиблені…

От, мабуть, просто дні такі бувають, коли різні неадеквати надмірно активізуються. Що там на них впливає — повний Місяць, ретроградний Меркурій, чи усе разом, в комплексі? 

Але цього дня у мене вистачало неврівноважених клієнтів. Одна інка навіть пообіцяла поскаржитися адміністратору, бо я недостатньо ввічливо відповіла на її зауваження ( вона почала розповідати, що колір стін якийсь незатишний і це викликає в неї депресію). А я сказала, що вона може піти в інший салон, де, можливо, вибере майстра не за його кваліфікацією, а за тим, якого кольору стіни в його кабінеті…

Мабуть, вона дійсно поскаржилася, бо коли я вийшла  під час маленького “віконця” зварити собі кави, Маргарита несхвально похитала головою: 

 — Ілоно, на тебе надійшла скарга…

 — І що тепер? — спитала я байдуже. — Мене оштрафують? 

 — На перший раз ні. Але ти маєш бути ввічливішою. Усміхнися, чому ти така набурмосена? 

 — За усмішку доплачують? — зіронізувала я, але в Маргарити, певно, було не дуже добре з почуттям гумору. 

 — А за зайву балаканину знімають премію, — відрізала вона і занурилася в свій ноутбук, немов я й не стояла перед нею. 

Я знизала плечима, взяла чашку з кавою і вже збиралася повертатися до свого закапелку, як адміністраторка раптом повернулася в мій бік і сказала:

 — Ти не забула, що сьогодні в тебе Роман Аристархович? 

 — Хто це? — закліпала очима я. 

 — Ну я ж говорила, він професор, дуже талановита людина. І при грошах. То ти вже попрацюй з ним гарненько, щоб хоч від нього скарг не було! 

 — Не буде, — пообіцяла я. — Клієнт залишиться задоволеним, обіцяю!

 — Ну-ну, — покивала Маргарита, кинувши на мене якийсь дивний погляд. Але я тоді не звернула на те жодної уваги, і дарма…

***

Коли я прийшла до свого кабінету, там, на щастя, не товпилися бажаючі термінового масажу, як це було з самого ранку. Тому я сіла за стіл, відпила ковток кави і подивилася у вікно. За ним було похмуре сіре небо, мабуть, скоро мав піти дощ або сніг. 

Я так і не дізналася нічого важливого, мабуть, не варто більше тут гаяти часу, — подумала.

І цієї ж миті двері легенько рипнули і прочинилися. До кабінету зайшла Тая. Вона була у такій короткій спідниці,  що здавалося, варто їй ледь нахилитися, і стане видно колір її білизни. На ногах у дівчини красувалися шльопанці на високій танкетці, прикрашені пір’ячком. 

 — Привіт! Можна до тебе? — спитала вона, і, не чекаючи відповіді, увійшла та сіла на топчан, закинувши ногу на ногу. Трусики в неї були чорні. 

 — Так, будь як дома, я поки відпочиваю, — усміхнулася я.  — Правда, десь за годину має підійти якийсь Роман Аристархович…

 — А, той схибнутий, — Тая смикнула плечем, обтягнутим чорним топом, прикрашеним паєтками. — Він вдруге ні до кого не йде, вже у всіх побував. 

 — А чого так? 

 — Я ж кажу, воно хворе. 

 — Ну, таких вистачає, — філософськи протягнула я. — От сьогодні одна тітка причепилася до мене, що колір стін, бачте, не такий…

 — Ну, це дрібниці, — Тая зітхнула й уважно поглянула на мене. — Коротше,  під столом є тривожна кнопка. Маргарита тобі показувала? 

 — Ні, — я здивовано похитала головою. — А навіщо вона? 

 — Ну, всяке буває. Але ти без потреби не тисни, бо оштрафують.

 — Мене так часто погрожують оштрафувати, що до кінця місяця я такими темпами не те, що не зароблю нічого, а навіть залишуся в мінусі, — усміхнулася я. 

 — Повір, іноді краще заплатити штраф, — серйозно мовила Тая. А потім підвелася з місця і  поглянула в бік дверей. — Мабуть, я піду. Ти дивися сама, але не втрачай пильності. Бо буває всяке. Он Адалін…

 — А що сталося з Адалін? — запитала я. 

Але Тая видно, вже пошкодувала, що згадалда це ім’я. 

 — Нічого особливого, — швидко сказала вона. — Все, мені пора. Удачі з цим, Ромою. Принаймні, він не жадібний, як деякі!

І вона, розправивши свою міні-спідничку, продефілювала до виходу, залишивши мене в роздумах над чашкою зі схололою кавою…

***

Рівно о третій пополудні пролунав стук у двері. Я відставила недопиту чашку чаю і підвелася з-за столу. Начепила на обличчя якомога привітливішу усмішку.

 — Доброго дня!

У кабінет увійшов круглолиций вусань підтоптаного вигляду.

 — Добрий день, — стримано привіталася я, розуміючи, що це і є той самий Роман Аристархович.  — Заходьте, будь ласка. 

 — Це ти Альона? — він зупинився посеред кабінету, злегка нахилив голову і скептично зміряв мене поглядом. Відразу викликав у мене роздратування. Не люблю таких самовпевнених типів. 

 — Я Ілона, — виправила спокійно.

 — А, яка різниця. Маргарита казала, що новенька, симпатична… Я, правда, думав,ти молодша…

 — Ви який масаж хочете? — спитала я, відчуваючи, що вже закипаю. Але пам’ятала слова адміністраторки про можливі штрафи в разі неввічливого поводження з клієнтами.

“Так, Ілоно, порахуй до десяти, не злися”, — сказала я сама собі. 

Але поки я займалася аутотренінгом, чолов’яга раптом підійшов до мене і спробував обійняти.

 — Що ви робите?  — обурилася я, вириваючись, але він міцно тримав мене за руки. Маніяк якийсь, чи що? 

 — Тихо, тихо… — забубонів він, притискаючи мене до себе. Здавався якимось кумедним, але то тільки до тих пір, поки я не відчула, що він до біса сильний, і вивільнитися мені навряд чи вдасться. Тоді стало страшно.

 — Я зараз кричатиму! — пригрозила я.