17. У психолога

Минуло п’ятнадцять хвилин, а Міра як за водою пішла, зникла, і я почала замислюватися, може, вона забула про мене. Або раптом із нею щось трапилося? Зрештою, сидіти і чекати з моря погоди було невдячною справою. Краще вже піти нагадати про себе, якщо вона зайнята і не може вже панькатися зі мною, то я піду додому, поки не перестали їздити маршрутки…

 Я вийшла в коридор, підійшла під найближчі двері, прислухалася — було тихо. Потім ще і ще одні. Ніде жодних ознак життя. 

Але ж де усі подівалися, тут же була купа людей? 

Я підійшла до ще одних дверей. які були нещільно причинені. За ними почула голоси. Спочатку зібралася відкрити і зайти. навіть зімкнула пальці на ручці, а потім мною заволоділи сумніви. Раптом там проходить якийсь психотерапевтичний сеанс, про які розповідала Міра, а я увірвуся і зіпсую ефект від нього? 

Тому я стояла і вагалася, намагаючись вияснити з почутих уривків фраз, чи є там Міра, чи вона знаходиться деінде. 

Ситуацію ускладнювало те, що на фоні розмови грала якась тиха музика, схожа на ті, що їх записують для медитацій — східна, неголосна, з вкрапленнями якихось звуків природи… То ж за винятком окремих моментів, коли співрозмовники підвищували голос, їхній діалог зливався у нерозбірливе монотонне “бу-бу-бу”, ще й забите музикою, так що складно було вловити суть розмови. 

 — Діти — це святе, — почула я ніби голос Христини, хоча, може, то й не вона була.

Знову “бу-бу-бу”.

Потім жінка  ( голос був схожий на Міру, але я не могла на сто відсотків бути впевненою в цьому) емоційно сказала:

 — Розлучили брата і сестру. Його — в інтернат для душевнохворих. Хоча він був здоровим…

 — Що ви тут робите? — почула я над своїм вухом. Здригнулася від несподіванки і повернулася всім тілом у бік того, хто говорив.

 Це була жінка років п’ятидесяти, досить симпатична, хоч і на вигляд якась змучена. Здавалося, вона тільки-но видужала після тяжкої хвороби. Між бровами залягла глибока зморшка, під очима були темні кола. Але все одно на свій вік вона виглядала досить молодою і привабливою. 

 — Я з Мірою прийшла, — тільки й спромоглася сказати. 

 — Все одно підслуховувати не можна, — суворо, хоча вже й не так сердито промовила незнайомка.

 — Вибачте, я не хотіла… Просто чекала Міру і почала хвилюватися, чи не сталося чогось із нею…

 — Все добре, — жінка приязно усміхнулася. — Міра трохи зайнята, давайте може, разом повечеряємо? 

Її голос здався мені дивно знайомим. Неначе я недавно з нею вже розмовляла. Тільки де? 

 — Та я ще почекаю, може, Міра повернеться…

 — Вона буде трішки зайнята. — жінка кивнула. — Давайте я вас поки що відведу до психолога? 

Я що, схожа на людину. яка от  прямо негайно потребує допомоги психолога? 

 — Та я й сама можу сходити. — сказала я. 

 — Тут такі закапелки, що можна заблукати! — вона іронічно усміхнулася. — А взагалі як хочете…

 — Ну, ведіть, — сказала я не дуже впевнено. Зрештою, як мені тут не сподобається, я в будь-яку мить можу піти…

***

 — Знайомтесь, Ілоно, це майже ваша тезка, Олена. 

Олена виявилася симпатичною жінкою років сорока.  Вона сиділа у м’якому кріслі перед невеликим журнальним столиком. 

У кімнаті був камін, у якому весело потріскували дрова. На столику лежали якісь  малюнки, схожі на дитячі.

 — Привіт, Ілоно, рада вас бачити, сідайте, — Олена привітно кивнула на крісло навпроти себе. — Побалакаємо? 

Однак мені завжди важко “заходили” розмови з малознайомим людьми. 

 — А про що? — відповідала я питанням на питання. 

 — Лягайте, — будь ласка, на цю кушетку — і вона показала на невеликий топчан під стіною, вкритий пухнастою зеленою ковдрою. 

Я роззулася і вклалася на кушетку. 

Психолог увімкнула музику. Вона чимось була схожа на ту, яку я чула за зачиненими дверима. 

 — Вам зручно? — спитала вона мене. 

 — Так, — я пойорзала на кушетці. — Тільки в мене ніяких таких проблем немає. Я просто прийшла… з цікавості. Міра наполягла. 

 — І правильно зробила, — зауважила Олена. — Ви дуже виснажена, вся на нервах. Ну нічого, ми зараз розвантажимо ваш інбокс.

 — Що, перепрошую? 

 — Очистимо вашу свідомість від нав’язливих думок, — розшифрувала психолог.  — Отож, поїхали! Заплющіть очі, розслабте тіло, уявіть, що лежите на сонячному морському узбережжі.. Прибій шумить, сонце пестить ваше обличчя своїм промінням. Кожен ваш м’яз розслаблений, думок в голові немає…

Я дійсно відчула якусь порожнечу в голові. 

 — Порахуємо від десяти до одного, — сказала Олена. — Повторюйте за мною… десять, дев’ять, вісім…

Поки ми дорахували до п’яти, мій голос звучав досить бадьоро, але що далі, то язик став заплітатися…

А потім я заснула.  

***

 — Ілоно! — я розплющила очі і побачила схилене над собою обличчя Міри. 

 — Де я? — вирвалося у мене. Першою думкою було, що я в лікарні, але чому я тут опинилася? 

Спершу не пам’ятала нічогісінько з тієї миті, як ми з Мірою вирушили до клубу. Потім поступово, схоже на те, як розсіюється туман, коли сходить сонце, перед моїми очима  промайнули: гостинна Христина; порожня кімната, де я сиджу сама і відчуваю себе дитиною, яку батьки забули на майданчику; привідкриті двері, з-за яких долітають тихі голоси; те, як я лежу на кушетці і слухаю заколисуючий голос Олени…

 Стоп! Я не в лікарні, а в кабінеті психолога. 

 — Мені стало погано?  — я піднялася на лікті і озирнулася навкруги. Олени ніде не було видно. 

 — Все добре, — Міра заспокійливо погладила мене по плечу. — Можливо, ти просто втомилася і задрімала під час сеансу. Немає про що непокоїтися.

 — Якось незручно вийшло, — знітилася я. — Дійсно цю ніч погано спала, може, через те таке трапилося.  Треба вибачитися перед Оленою. А де вона?

 — Її викликали на нараду,  — Міра простягнула мені мою сумку. — Мабуть, ми поїдемо додому. Тобі треба відпочити, ти, мабуть, перевтомлюєшся на роботі.