16. Господиня Клубу самотніх сердець

 — Ну, як минув робочий день? — голос Олеся в телефоні був серйозним.

 — Нормально, — відповіла я. — Сьогодні було мало клієнтів, я трохи порозпитувала дівчат…

 — Сподіваюся, не прямо в лоб? Про Надю не питала?

 — Не всіх, — призналася я. — Я у всіх питала різне, щоб потім, якщо вони почнуть обговорювати мене, їм не здалося дивним, що я надто цікавлюся деякими речами…

 — Що ж, це досить розумно, — він кивнув.  — Може, зустрінемося десь, поговоримо віч-на-віч?

 — Ой, я сьогодні не зможу…

 — На побачення йдеш? — хмикнув він. 

 — Ні, в клуб самотніх сердець. Ну, тобто, в клуб для ображених жінок.

 — А на кого вони ображені? 

 — Думаю, на чоловіків. Але це не точно.

 — О, прикольно, а немає такого чоловічого клубу? Я теж сходив би.

Я засміялася. 

—  Ні, чоловічі тільки для п’янок і розпусти. Не для бесід із психологом…

 — О, шкода, — Олесь теж засміявся. — Щось п’янки і розпуста не надто мене приваблюють, тому я краще залишусь удома і покопаюся в минулому наших жертв, а ти тоді розкажеш, що собою являє цей клуб самотніх сердець…

 — Домовились. Давай завтра здибаємося в якійсь кав’ярні.

 — У “Шоколаді” найкращий торт з кокосом.

 — О, і як ти запам’ятав, що я люблю кокос? 

 — Бо в дитинстві із усіх солодких батончиків ти обирала “Баунті”.

 — Хм, я й сама вже забула… Ну добре, “Шоколад” так “Шоколад”, давай о восьмій, я якраз  прийду з роботи і трохи причепурюся…

 — Домовились.

***

Клуб виявився зовсім не таким, як я собі уявляла. Я чомусь думала, що це буде сучасна споруда зі скла і бетону, з якимись яскравими неоновими вивісками та швейцаром біля входу. Але насправді ми з Мірою вийшли з таксі і опинилися біля суворої споруди, схожої до болю на мою школу. Я навіть озирнулася навколо — чи не ховається за общипаними ялинами та порепаними лавочками якесь злачне місце? 

Але ні, Міра узяла мене за руку і повела до бокового входу, над яким горіла  лампочка у білому флаконі. 

 — Що сталося? — вона, видно, відчула мою невпевненість і озирнулася, пильно вдивляючись в моє обличчя. — Ти нервуєш?

 — Зовсім ні, — з перебільшеною бадьорістю відізвалася я. — Просто я гадки не маю, як поводитися в такому клубі. Що тут вимагається від членів?

 — Принести клятву, що нікому не розкажеш, що ти бачив усередині, — таємничим голосом промовила Міра і тут же розсміялася. — Насправді тобі не треба бути такою серйозною. Це просто місцина, де жінки можуть побути самі собою Не прикидатися кимось таким, ким їх хочуть бачити чоловіки. Не догоджати чужим бажанням. Не робити те, що не любиш і що викликає супротив. 

 — Звучить багатообіцяюче, — відповіла я і також усміхнулася. — Добре, показуй уже дорогу…

Ми пішли сходами донизу, в якесь напівпідвальне приміщення. Несподівано тут виявилося затишно. В холі стояли столики і м’які крісла, пахло свіжозавареною кавою і лунала якась східна музика. До нас підійшла жінка з довгим світлим волоссям, розпущеним по плечах, у світлій плетеній сукні, вона усміхалася так, неначе зустріла  родичів, з якими не бачилася бозна-відколи. 

 — Міро, люба, як я рада, що ти усміхаєшся, — вона обняла мою супутницю і на західний манер торкнулася по черзі обох її щік своїми. — Пригадую, яка ти була сумна, коли завітала сюди вперше. 

 — Так, з тих пір багато що змінилося, — серйозно відповіла Міра. — Я привела подругу, вона теж пережила неприємне розставання. 

 — О, як прикро, — погляд незнайомки змістився на мене.  — Але, знаєте, що було написано на персні царя Соломона? 

 — Все минає, і це теж мине, — відказала я. 

 — Саме так, — вона кивнула. — Дуже приємно познайомитися. Я Христина, і сьогодні я тут господиня. 

 — Мені також приємно, — сказала я. — Я Ілона. 

 — А чим ви займаєтесь?  — її світлі очі уважно дивилися на мене, і попри усмішку, що грала на губах, і легкий невимушений тон,  я розуміла — зараз про мене складають головне враження, яке є дуже важливим. Брехати небажано, це стовідсотково. 

 — Наразі я працюю масажисткою, — сказала я і подарувала їй найчарівнішу свою усмішку.

Що ж, принаймні, ніхто не зміг би дорікнути мені, що я сказала неправду…

***

 — О, я теж колись  цікавилася різними видами масажу, — усміхнулася Христина. — Су-Джок терапія, акупунктура… Я взагалі вивчала нетрадиційну медицину і цілительство.

 — А цьому десь вчать? — чесно кажучи, до подібних занять я ставилася скептично, але ж треба було підтримувати приємну бесіду, аби здобути прихильність Христини, яка явно тут була не останньою людиною. Можливо, якраз вона і була тим психотерапевтом, про якого згадувала Міра? 

 — Звичайно, є школи, але туди не так просто потрапити, тільки за рекомендацією, — Христина приязно мені кивнула. — Якщо вас цікавить ця тема, можемо повернутися до неї пізніше. Бо в нас багато нових гостей, потрібно всіх привітати. Ви почувайтеся як удома, Міра у нас тут все знає, покаже, розкаже.

 — Так, звісно, — усміхнулась їй Міра.

Христина ще раз кивнула мені і відійшла до групки людей, що саме з’явилися на порозі.

 — Ходімо, тут є столики, можна випити чаю і відпочити, — Міра повела мене через довгий коридор, що трохи нагадував не то школу, не то лікарню. 

По обидва боки були зачинені двері.

Мені чомусь стало не по собі. Здалося, що за одними з дверей хтось не то кричить. не то голосно ридає.

 — Ти чуєш? — спитала я у Міри.

 — Що? 

 — Ніби хтось плаче.. Якась жінка.

 — А, тут є різні групи психотерапії. Наприклад, розстановки за Хелінгером. Коли учасники приміряють на себе ролі різних дійових осіб реальної ситуації, що колись відбувалася. І тоді буває різна дивина. часом хтось говорить дивні речі, або може плакати. кричати… Люди підключаються до енергії роду, проживають те, що відбувалося в минулому, часом навіть до їхнього народження. Або  ще є метод дихання, забула, як воно зветься… Коли ти проживаєш момент свого народження і лікуєш травми з цим пов’язані. А ще ми згадували минулі життя… То вельми цікаво.