15. Я не хочу більше з ним розмовляти

Широко відкриті очі Міри ясно відобразили всю ту гаму почуттів, які викликали в ній мої слова. Я бовкнула спершу, а потім відразу пошкодувала про те. Просто сама вже дійшла до тієї точки, що, можливо, якби на мене “накотило”, і під руками опинилася якась зброя, я не змогла б зупинитися… І мене це лякало. Хотілося переконатись, що не одна я така ненормальна, що хтось може відчувати ту ж гамму емоцій…

 — Я не змогла б його вбити, — відповіла Міра після паузи.  — Мабуть, це залежність, чи як там називають психологи… Я ненавиджу його через те, що він не відчуває жодного розкаяння через те, що так вчинив зі мною. Але водночас він потрібен мені, як повітря. Я не знаю, як це передати словами…

 — Здається, я розумію тебе, — замислено сказала я. — Мені інколи здається, що вже вдалося перебороти себе, вдалося все забути. І тут він пише чи дзвонить, і починає розповідати, що ходив у кіно, чи в тренажерний зал, чи планує їхати на відпочинок… Він не називає тієї жінки, так, неначе її й немає. Але я знаю, що вона є. І всі ті місця, про які він згадує, колись ми відвідували разом. У мене безліч спогадів, які я не можу витіснити з пам’яті. Я можу їх приховати, силою волі, знаєш, як ото у Фейсбук можна приховати небажаний контент, але мине час, який ми визначили, щоб не бачити те, що нас тригерить… моне час, і воно повернеться. І ти розумієш, що час ніфіга не лікує…

 — А що лікує? — тихо спитала Міра. — Помста? 

 — Не знаю, — я знизала плечима. — Можливо, інше кохання. Але це не точно… Іноді  на душі залишаються занадто глибокі шрами, щоб ми змогли відчувати щось до іншої людини так само глибоко, як до того, хто зрадив…

***

Коли я увійшла в номер, то прямо одягнена лягла на ліжко поверх покривала, і якийсь час задумливо дивилася в стелю. 

Мабуть, я займаюся дурницями, які не мають під собою реального складу злочину. Скоріше за все, ті двоє багатих мужиків просто були якимись схибленими, і вирішили одночасно піти з життя, заготувавши однакові передсмертні записки. Звідки нам знати, що побажання зустрітися у пеклі адресоване від вбивці до жертви? Можливо, це послання одного самогубця іншому? А Надя? Теж наклала на себе руки? Може, через нещасливе кохання чи ще щось?

Треба сказати Олесю, щоб узяв у матері її телефон і перевірив, чи немає там якихось підозрілих чатів, типу “синіх китів”...

Хоча то більше для підлітків… Але Надя, за описом Олеся, і була дорослою дитиною. Наївна, непристосована до життя, інфантильна… Такі часто вдаються до суїциду навіть через якісь дрібниці…

А може, почитати її блог? Раптом знайду якусь розгадку?

Вирішила залишок  вечора присвятити саме цьому заняттю, але не так сталося, як гадалося. 

До мене з якогось дива зателефонував Сергій. 

Прийнявши виклик, я почула на фоні якусь приглушену музику і наче хтось співав, не дуже вправно, фальшиво, але з великим ентузіазмом. 

 — Привіт, як справи? — почав він розмову звичним для себе чином. 

 — Нормально, а що це в тебе там грає? 

 — А, це караоке, — злегка роздратовано пробурмотів він. 

Я здивувалася. Сергій терпіти не мог караоке-бари, його неможливо було туди затягти. Він у дитинстві навчався в музичній школі, мав тонкий музичний слух, і його страшенно напружували фальшиві нотки у чужих піснеспівах. Сам також відмовлявся брати участь у такій “сумнівній” за його словами, розвазі. 

Але, видно, вірним є вислів “ніколи не кажи ніколи”...

 — Ну що, вдалося щось розкопати? — продовжив він.

Я наскільки вважала за потрібне, переказала йому події останніх днів та усе, що мені вдалося з’ясувати. Включно з тим, що я розпочала кар’єру масажистки і збиралася перевірити, скільки грошей можна заробити, розминаючи чужі шиї, спини та інші органи тіла…

 Ця новина його абсолютно не порадувала. 

 — Ілон, зав’язуй з цією авантюрою, — заявив він. — Це вже не смішно — ти знаєш, хто працює в цих масажних салонах?

 — Хто? — я прикинулася як завжди наївною дурепою… певно це була моя коронна роль у цьому році. 

 — Жінки не дуже важкої поведінки, — сказав він після коротких роздумів. — Повір, я знаю. 

 — Та ну, хіба я схожа на повію? — я знизала плечима. — Але мене взяли без проблем…

 — Тобі варто покинути це розслідування, — немов відрізав Сергій. — Все одно нічого корисного ти знайти не спромоглася… 

 — Я думала, воно для тебе важливе. — не погодилася я. 

 — Не настільки, щоб я ще мав хвилюватися за тебе, — його голос звучав голосніше, а музика стихла, може вийшов до вбиральні чи ще куди. 

 — Мені приємно, — тихо сказала я.

 — Ти про що? 

 — Що ти ще хвилюєшся за мене…

 — От тільки не треба цього, — мовив він з досадою — Ти хочеш виставити себе жертвою, а мене якимось негідником…

 — Я нічого не хочу, живу як живу і завжди не соромлюся казати те, що відчуваю…

 — Ну й даремно, бо за це тебе на роботі вважають дивачкою. Треба дорослішати, Ілон, позбуватися юнацького максималізму. В шістнадцять років це добре, а коли тобі за тридцять…

Він всівся на свого улюбленого “коника”: нотації і повчання. 

Почав розповідати, скільки зробив для мене, а я невдячна…

Сподіваюся, для нього стало несподіванкою, коли в слухавці почулися короткі гудки. Я вирішила, що більше не буду йому відповідати. Зрештою, я у відпустці…

***

Наступного ранку я ледве прокинулася під трелі будильника на телефоні. За вікном валив сніг. Видно, рано я почала очікувати на весну… Лютий — це ще зима, і навіть березень — астрономічна зима. так колись розповідали нам на уроках географії, здається… І навіть якщо надворі синє небо, горобці купаються в калюжах  і з землі прокльовуються підсніжники, ще не факт, що завтра не повіє завірюха і не вдарить мороз. Втім, як і в людському житті…

З такими думками я тряслася в маршрутці, ледь розбираючи крізь шибки, що запотіли, краєвиди, мимо яких ми проїздили. На щастя, вчасно зорієнтувалася і вискочила на правильній зупинці, але ще треба було йти метрів триста до “Затишку”, тож я закуталася в пальто, натягнула до самого носа капюшон і почвалала під завісою мокрого снігу, вже не милуючись розкішними сосновими лапами, які нависали над дорогою, а прагнучи лише швидше опинитися під дахом.