14. "Хтось іде, хтось приходить..."

Цієї миті до кабінету всунулася Маргарита. несучи теку з паперами. Вона сіла за стіл та почала перебирати чисті і вже списані  аркуші, поки не знайшла те, що їй було потрібно.

 — Ось угода, — вона тицьнула пальцем у порожнє місце внизу аркуша. — Підписуй. 

 — А можна прочитати? — зберігаючи все той же вираз “легкохї придуркуватості”, поцікавилася я. 

 — Та й нащо воно тобі? Ти щось у тому смислиш? 

“Звичайно, я ж маю юридичну освіту”, — подумала я, але вголос відповіла інше:

 — Ну, мало що може трапитися… Он моя подруга так підписала, не читаючи, а потім виявилося, що на неї кредит узяли…

 — Та й нащо нам той кридит? Грошей у власника неміряно… було, — вона тицьнула мені угоду. — Читай, коли вже так хочеш. 

Я пробігла очима перший аркуш, наче нічого підозрілого не було. Заглянула в середину, потім в кінець. І зрештою поставила число і підпис. 

 — От, а ти боялася, — засміялась Маргарита. — Такі всі зараз лякані пішли, що прости Господи…

 — А що, власник втратив свої гроші? — я закліпала віями, розігруючи нерозуміння.  

Завідуюча здивовано витріщилася на мене. Потім, видно, згадала, що тільки-но сама сказала. 

 — Гроші на місці, сам власник тю-тю, — вона показала вгору. — На небесах. 

 — А що сталося? Аварія?

 — Та отруївся чимось. Тепер його племінник керує. Толковий хлопчина, хоч і молодий. Думаю, далеко піде. Ну, як він з’явиться, я тебе покличу. Типу на співбесіду. 

 — Але я ж уже угоду підписала, —  я вже вжилася у роль простачки, тепер навіть прикидатися не потрібно було.  — Що, можу ще не пройти співбесіду?

 — Та не бійся, то тільки формальність. Однак у нас не державне підприємство, а приватне, з ледарями  і порушниками дисципліни господар не церемониться…

 — Я буду старатися, — пообіцяла я. — А коли мені вже можна починати працювати? 

 — Ну от як перший клієнт без запису прийде. У нас взагалі-то до всіх майстрів пишуться наперед. Але буває, що хтось не вкумекає, що треба спершу зателефонувати. В такому випадку працює черговий масажист. От сьогодні ти й почергуєш. 

 — Ясно, — я кивнула. — А ось знайшла у шафі, може, хтось із майстрів загубив, передайте їй, будь ласка,  — я простягнула завідувачці бейджик Наді, непомітно вілдзначаючи для себе її реакцію. 

Маргарита взяла бейджик і покрутила в руці. Ні \один м’яз на її обличчі не видав хвилювання чи іншої підозрілої емоції. 

 — Ця дівчина ве тут не працює, — сказала вона, ховаючи бейджик собі в кишеню. 

 — Он як, а чому? Їй не сподобалося? Мало платили? 

Було видно, що своєю допитливістю я Маргариті вже набридла. 

 — Платять тут добре, — вона знизала плечима.  — Але ніхто не може бути тут вічно. Хтось іде, хтось приходить…

Прозвучало зловісно, чи це мені так тільки здалося? 

Втім, не було коли розмірковувати, бо в двері постукали. 

 — А ось і твоя, Ілоно, перша клієнтка, — солодко промовила Маргарита. — Заходьте, Валентино Степанівно, зараз все організуємо…

Немолода, але доглянута і видно, що забезпечена, жінка впливла до кабінету і відразу почала роздавати мені команди, розказуючи, чого саме очікує від сеансу, та які в неї проблеми. 

Я ввічливо кивала, хоча в голові в мене було зовсім інше. 

Що насправді сталося з Надійкою? Чи її смерть пов’язана з салоном, чи ні? І чи пов’язана її смерть із смертю Рудника, який був власником салону?

Запитань було багато, але відповідей я поки що не отримала…

***

Коли я повернулась додому, то не наблизилася до розгадки ні на крок, якщо не рахувати, що від незвички у мене боліли руки і здається,  нив кожен м’яз на тілі. Мене відразу завантажили роботою, я зрозуміла це так, що тут до всіх майстрів була черга, клієнти записувалися на певний час, але були й такі роззяви, які приїздили без запису, або плутали час, і тих перенаправляли до мене. Адже, як сказала Маргарита, жоден клієнт не мав піти з “Затишку” незадоволений. А вже на самих працівників і їхню задоволеність особливо не зважали.

У мене не було часу навіть, щоб пообідати, не те що, як я собі планувала, походити по салону, познайомитися із співробітниками і в невимушеній бесіді спробувати дізнатися обставини смерті Надії Задорожної. Ну що ж, можливо завтра людей буде менше, і я матиму якесь “віконечко” у щільному графіку. Принаймні, я дуже на це сподівалася…

Поки що я встигла лише спробувати вияснити у Маргарити, що сталося насправді, але вона чомусь не говорила правди, що попередня мешканка кабінету загинула, вистрибнувши з вікна. Можливо, вона просто не хотіла мене налякати, може, думала, що я дуже вразлива особа і відмовлюся працювати у цьому приміщенні? Або ж цілком слушно адміністрація закладу робила все, щоб уникнути пліток, тому й приховувала такий трагічний випадок, обставляючи перед клієнтами, що Надія просто звільнилася з якоїсь відомої тільки їй причини.

Але ж місто не таке й велике, невже вони думають, що до клієнтів не дійде інформація по всюдисущому ББС — “баба бабі сказала”?

З такими думками я допленталася до свого номеру, прийняла душ і вже лягала б спати, однак відчуття голоду було таким сильним, що аж живіт зводило. Ще б пак, від сніданку я нічого не їла, а вже була дев’ята вечора. 

Хочеш не хочеш, довелося перевдягнутися з  банного халату у теплий костюм і спуститися до  ресторанчику. Я замовила вечерю, розмірковуючи, що напевно, занадто шикую. Гроші, які дав мені Сергій, розліталися як осіннє листя під мітлою двірника, а на посаді масажистки я навряд чи багато зароблю… Мабуть, більш правильним було б зняти квартиру і готувати собі самій, але в мене не було часу на пошуки. 

Стало зрозуміло, що у “Затишку”  ставлення адміністрації до персоналу не надто людяне. Якби не потреба з’ясувати, що сталось із Надією, я б туди більше не повернулась. Але треба було завтра знову вставати о шостій і вирушати до клятого салону. Від цього настрій зіпсувався.