12. Не довго думаючи

Телефонний дзвінок застав мене ще в ліжку. Не скажу, що було надто рано, насправді вже перевалило за дев’яту. Але після візиту до батьків і розмови з Сергієм мною заволоділа легка апатія. Я вирішила цього дня нікуди не поспішати і просто залишитися в номері, поміркувати як над справою, яку розслідую, так і над своїм власним життям. 

Сьогодні, як ніколи досі, в мене виникло відчуття, ніби я десь у своєму житті звернула не туди, пішла не тією стежкою, котра була реально мені призначена. І через це в моєму житті нав’язливо повторюються одні й ті ж ситуації, немов хтось підштовхує мене до рішучих дій, адже тільки вони можуть розірвати заплутаний клубок та допомогти дихати на повні груди. 

Я лежала, дивилася на стелю, де гойдався на павутині самотній павучок, і думала, що мені варто радикально змінити життя. Наприклад, пофарбуватися у вугільно чорний, відрізати волосся і придбати новий гардероб… Або ж звільнитися з газети і піти в монастир послушницею. Або ж змінити  сексуальну орієнтацію, поскільки всі чоловіки… так, саме оті тваринки на літеру “к”...

Саме під час останніх роздумів і пролунав вимогливий дзвінок. 

Я простягнула руку і узяла телефон, який лежав на тумбочці.

На екрані висвітилося ім’я “Олесь”.

Цікаво, чому він телефонує? Може, захотілося згадати юність, і він вирішив запросити мене на побачення? Що ж, це шанс відплатити сповна за той зіпсований випускний вечір. Можна, наприклад, призначити зустріч, а самій не прийти і не відповідати на дзвінки, хай понервує. А я тим часом спатиму у своїй кімнаті солодким сном…

 — Привіт! — його голос звучав надто бадьоро, як для ситуації, в якій ми обоє опинилися. 

 — Привіт! Що поробляєш? — недбало спитала я.

 — Слухаю відеозапис розмови з мамою Надії, — повідомив він. 

 — І що вона розповіла? 

 — Це досить довга розмова… Але ситуація намалювалася цікава. Може, десь сядемо, поговоримо?

 — Я не проти, — усміхнулася я. 

 — Тоді приходь до мене в офіс, — він продиктував назву. 

***

Я хутенько кинулася одягатися і робити макіяж. На щастя, після тридцяти ці заняння вже не забирали у мене стільки часу, як у сімнадцять. 

Вийшла з готелю і озирнулася в пошуках таксі. А потім подумала, чому б і не поїхати на старому доброму тралику. Згадати юні роки, коли грошей бракувало навіть на нову помаду, і жінка, яка роз’їжджала на найманому авто, вважалася страшенною марнотратницею.

Чекати довго не довелося, незабаром до зупинки під’їхав потрібний мені тролейбус. З нього посипалися пасажири. Готель стояв неподалік залізничного вокзалу, тож пасажирський рух тут був досить бурхливим. 

Тролейбус тихенько зашумів, забряжчав, зарипів нещільно зачиненими дверцятами, по старечому закашляв, і рушив по тихій парковій зоні. Людей було небагато, адже час пік вже минув, а нового напливу пасажирів  потрібно було чекати під вечір, коли всі будуть їхати з роботи..

Я сиділа і дивилася в вікно, стараючись помітити усі ті зміни, які відбулися в добре знайомій вулиці, якою я ще в школу бігала. Як давно це було… І скільки емоцій залишилося в моїй пам’яті саме від того дивного лта…

***

 — У тебе затишно, — я озирнулася навсебіч.  — Класні квіти!

 — Дякую, — він усміхнувся. — Люблю фіалки.

 — А в мене вдома одні кактуси, жодні інші рослини не витримують моєї забудькуватості…

— Хочеш чаю чи кави?  — він вказав на електрочайник на столі, який тільки-но закипів. 

 — Можна чаю, — я сіла на запропонований стілець.

 — Зелений чи чорний? 

 — В тебе тут усі зручності для клієнтів… Хай буде зелений…

 Він дістав із шафки невелику чашку, кинув на дно пакетик з чаєм і обережно наповнив окропом. По кімнаті тут же поплив аромат з нотками жасмину. 

 — Цей запах нагадує мені про студентські роки, — сказала я. — У нас під вікном в гуртожитку ріс величезний кущ жасмину. І коли він розцвітав, ми якраз здавали сесію. Це вже було літо, часто спекотно, тому вікно ми тримали відкритим. І іноді, прокидаючись вранці, аж голова паморочилася від того клятого жасмину… Але зараз він викликає ностальгію. Хотілося б повернутися туди, в безтурботну юність…

 — Ти так говориш, немов зараз у тебе сповнена клопотів старість, — Олесь дістав із тієї ж шафки велику коробку шоколадних  цукерок. — Пригощайся.

 — Дякую! Ну. не зовсім старість, але клопотів вистачає. Знаєш, я в дитинстві так хотіла стати дорослою, прямо мріяла, як мені виповнюється вісімнадцять, і я стаю сама собі господинею…

 — І стала..?

 — Я, як у тому анекдоті. Коли прокидаєшся вранці, то ще якусь мить думаєш, що от зараз встанеш із ліжка, вийдеш на кухню, а там мама млинчиків насмажила, какао зварила… А потім згадуєш, що мама — це ти…

 — А в тебе є діти? — він уперше поглянув на мене уважно, ніби це було те, що найбільше його зараз непокоїло. 

 — Немає, — я знизала плечима. — І чоловіка також. 

 — Отже, ти поки що не мама, а дитина, — Олесь взяв з коробки цукерку і простягнув мені. — Принаймні для своїх батьків…

 — Так, — я кивнула, поклавши цукерку до рота.  — Я за цими розмовами й забула, чому до тебе прийшла. Давай уже, розповідай, що ти дізнався у Надійчиної матері.

 — Я ледачий, мені довго розповідати, тому я все записав, — він дістав мобільник і увімкнув на ньому диктофон. 

Спершу я не почула нічого, а потім раптово пролунав жіночий голос, аж я здригнулася від несподіванки. Чомусь він здався мені знайомим. 

 — Я не хочу про це говорити, — сказала жінка. 

 — Але від того вам стане легше, — це вже був Олесь.  — Обіцяю, це не потрапить в жодні новини, ніхто про це не знатиме…

 — А навіщо тоді ви мене розпитуєте? — жінка зітхнула. — Тут було повно цих журналістів. Всі хотіли подробиць. І ніхто не розумів, що ті подробиці убивають мене…

 — Можна без подробиць, — погодився Олесь.

 — Ви дійсно її друг? — перепитала жінка.