11. Відкриваються нові факти

Коли я прийшла додому, точніше, до готелю, настрій у мене несподівано поліпшився. Навіть до такого рівня, що я сама зателефонувала мамі.  Зазвичай я такого не робила, хіба що на її День народження. У інші дні мама набирала мене першою.

Тож, безперечно,  маму це подивувало. 

 — Привіт, люба! У тебе все добре? — почувся у слухавці її ледь схвильований голос. 

 — Так, ма, все чудово. Я збираюся приїхати до вас на вихідних.

 — Чудово, скажу батькові, хай зарубає качку. А я спечу шарлотку, як ти любиш. 

 — Дякую, — я усміхнулася, хоч мама й не бачила того. — Як ви поживаєте? 

Мама тут же почала переповідати всі останні чутки і плітки, потім збилася на розповідь про свої плани в городництві, а я все те уважно слухала, підтакуючи в потрібних місцях чи вставляючи  під час пауз “нічого собі!” або “це ж треба”. 

Через кілька хвилин я вже відчула втому, немов частина моєї життєвої енергії випарувалася десь у космос, і тепер у мене вже злипалися очі, а руки стали важкими, як два камінці…

Раптом у телефоні, перебиваючи мамин монолог, механічний голос заявив, що до мене хтось намагається додзвонитися.

 — Вибач, ма, я тебе трохи пізніше наберу, — хоча я сумнівалася, що зроблю це. Ну нічого, в суботу приїду в село, послухаю її в реалі. А в неділю поїду назад, не буду говорити, що я оселилася в готелі за п’ять кілометрів від них. Бо то ж образ буде непочатий край! 

***

 — Ілоно, щось ти не дзвониш, — Сергій був невдоволеним.

 — Вибач, у мене було кілька напружених днів…

 — Що сталося, ще когось убили? 

 — І так, і ні, — я зітхнула. Наче знайшла ще одну справу, дотичну до нашої, тепер треба все перевірити. Але я не хотіла тобі розповідати, поки не переконаюся у правдивості цих фактів…

 — Ти завжди була малою впертюхою, — хмикнув він. 

 — Ну, яка вже є…

 — Я скучив за тобою, — раптом сказав він. І це було дещо… незвично. 

Я чомусь знітилася через таке несподіване зізнання. 

Встигла вже відвикнути від нього. І зустріч з Олесем збентежила мене. А ми ще ж домовилися зустрітися після його візиту до мами Надії, і обговорити все. що вдалося дізнатися. Здається, Олесь зацікавився цією справою, але неясно: чи через мене, чи через покійну Надю? 

Цікаво все-таки. як вона померла? Невже також випила отруту? 

Тут мені сяйнула думка. 

 — Сергію, а ти можеш знайти для мене одну інформацію?  — спитала, відчуваючи знайоме хвилювання. Здавалося, от-от справа зрушить з мертвої точки. і я щось зрозумію у цій історії. 

 — Кажи, — коротко відповів він. 

 — Десь перед Новим роком у нашому місті померла молода дівчина, Надія Задорожна. Чи можна визначити, яка була причина її смерті? 

 — О’кей,  — сказав він коротко. Видно був невдоволеним, що піддався почуттям хоча б на мить, а я проігнорила його порив, бо вся занурилася у своє розслідування. Він уже колись говорив, що мені потрібно було народитися чоловіком. Адже це тільки у сильної статі спершу справи,  а вже потім якісь емоції…

***

Я встигла тільки змити макіяж та почати набирати воду у ванну, як телефон задзвонив знову. 

  — Записуй, — коротко промовив Сергій. — Вона працювала у масажному салоні. 24 грудня стався нещасний випадок, Надія випала з вікна. Її привезли до лікарні. однак дівчину не вдалося врятувати. Померла від внутрішньої кровотечі. 

 — Хм, не схоже на ці два випадки. Але та записка…

 — Розповідай уже, — хмикнув Сергій. — Бо коли я щось не знаю, у мене псується настрій. 

 — А кому належить той салон? — я спитала це просто заради проформи, роздумуючи, що треба буде туди завтра навідатися.

 — Зараз,  — я почула шурхотіння якихось паперів.Тоді він вигукнув:

 — О!Такого я не очікував! 

 — Кажи вже, — ця його звичка тягнути і видавати інформацію по краплі завжди дратувала мене. 

 — Надя працювала на нашого доброго знайомого, — відповів Сергій. — Вірніше, знайомого заочно. Може, це з ним вона збиралася зустрітися в пеклі? 

 — Ти про Карп’юка?  — я була заінтригована таким розвитком подій. 

 — Ні, про Рудника…

***

Коли я вийшла з маршрутки, то відразу побачила на зупинці тата. Він стояв, злегка похнюпившись, втягнувши голову в плечі і тримаючи руки в кишенях. Чомусь мені здалося, що він постарів, хоча ми не бачилися всього два місяці. 

Я підбігла до нього, обійняла і, як у дитинстві, поцілувала в щоку. 

 — Привіт! Що тут у вас?

 — Привіт! — він усміхнувся і відразу  ніби помолодшав, став таким же, як на фото, що стояло у мами на тумбочці біля ліжка. — Мама там готує якийсь грандіозний торт, не змогла відірватися від плити, то наказала тебе зустріти…

 — Я рада  тебе бачити, — сказала я щиро, бо була дійсно рада. 

 — Ходімо, ти, мабуть, голодна…

 Нагодувати дитину — то була одна з його турбот. Може, через те, що його родина жила досить бідно, батьки були  простими колгоспниками і не мали можливості купувати різні смаколики, він компенсував це на нас із братом. Коли приходив із роботи, завжди приносив то якусь цукерку, то шоколадку, то пару мандаринів, то горішки “від зайчика”. І  коли я навчалася в універі, то основні наші суперечки відбувалися через те, що він складав такі сумки з продуктами, що я ледве дотягувала їх з метро до гуртожитку і клялася, що ніколи більше не візьму ні тушкованки, ні варення, ні маринованих огірків, а тим більше картоплі!

Але  минало кілька тижнів, і я все одно брала ці продукти, тому що молоді організми, що активно росли, вимагали посиленого харчування, а стипендія в нас була геть мізерна. 

А коли я приїздила на вихідні додому, тато неодмінно готував свою коронну страву: борщ або плов, а мама випікала пироги, торти й пиріжки, бо я, на її думку, була надто вже худа…

***

Коли ми прийшли додому, мене тут же посадили за стіл, заставлений тарілками з різними салатами, посередині гордо пишалася запечена качка, поряд парувала запашна картопля, тушкована з м’ясом, манили погляд мариновані огірочки-корнішони, консервовані гриби ( тато був запеклим рибалкою і грибником)...