10. Трохи розмов про особисте

 — Ну це досить дивна історія… — сказав він і замовк.

 — Аби ти знав, скільки разів, беручи в різних людей інтерв’ю, я чула ці слова…

 — Ха-ха, я сам їх чув мільйон разів…

 — Що, справді мільйон? 

 — Ну, може й не мільйон, але сотні разів точно… — Олесь поглянув на мобільний, який саме задзвонив і відбив дзвінок. — Так, нічого серйозного, — сказав, упіймавши мій запитальний погляд. — Хтось дав мій номер кредитній спілці, і тепер регулярно телефонують, пропонують кредити за найвигіднішими умовами…

 — Ага, є таке, — кивнула я. 

 — Так-от… Зазвичай ці люди казали, що не знають, з чого почати, а я з розумним виглядом зауважував, що варто почати з самого початку… 

 — А тепер ти сказав це самому собі? 

 — Отож. І сиджу в роздумах. Ну, коротше, у моєму житті була складна особиста ситуація… 

 — Із Аллою? 

Його медового кольору очі поглянули на мене здивовано. Хоча за мить до нього дійшло.

 — О, Алла! Та, зі школи! Дідько, я якийсь час не міг втямити, про яку Аллу йдеться…

 — Я думала, у вас було справжнє кохання, — мене понесло не в той степ, треба було говорити про таємничу записку з пеклом, а я вчепилася у ту шкільну історію. Але ж він не знав, як це мене мучило п’ятнадцять років тому…

 — Ну… вона мені подобалася, — видавив він із себе трохи знічено і швидко поглянув на мене. — Але ж ти сама нас познайомила? 

 — А я що, заперечую? Просто дивно, що ти її забув…

 — Ну, скажімо так, після неї була дівчина, в яку я закохався по-справжньому…

І чому мені стало так досадно? Сама напросилася, то заганялася через Аллу, а виявилося, що Алла — лише квіточки, а були ще й ягідки…

 — Ну тобі мабуть, не дуже цікаві всі ті подробиці, — він налив у склянку води і відпив ковток. — Коротше, мені було прикро. Можна це назвати модним словом депресія, але ніт, я бачив, що таке справжня депресія. Тому я просто захандрив. І ото сидів цілими днями в інтернеті і тупо читав усе, що траплялося на очі, роздивлявся фото, слухав якісь мотивуючі, хай їм грець, відео…

Я мимоволі усміхнулася. Сама так самісінько переживала стрес. І от, нещодавно, після того, як Сергій покинув мене, також проводила цілі дні, вільні від роботи, за інтернет-серфінгом. Що я там шукала? Забуття? Якогось позитиву, який відволік би мене від тяжких роздумів? А чи, навпаки, підтвердження того, що в інших все може бути ще гірше? Не знаю. Просто я перетворювалася на робота, який кудись ходив, щось говорив, здійснював різні дії, опрацьовував інформацію, а в голові була дивна порожнеча, яку неможливо заповнити нічим, як би я не старалася.

 — Ну і я знайшов її… Надійку. Вірніше, її блог…

***

 — Що за Надійка? Це якась блогерка? — спитала я. 

 — Ну, вона не була професійною медійною персоною. Звичайна користувачка соцмереж, але її багато людей читало… Вона писала вірші, якісь маленькі оповідання, викладала власні фото. в основному зображення природи, тваринок. Так, нічого особливого. Звичайна дівчина, трохи наївна, але щира. 

 — Ви з нею зустрічалися? 

Він знизав плечима. 

 — Думаю, вона й не знала про моє існування. Я не з тих людей, що активно спілкуються в соцмережах. Просто мовчки читав. Зачепила вона мене чимось. Така була… світла. Як сонечко.

 — Була? Отже, вона теж померла? 

 — Чесно кажучи, я не знав, що з нею трапилося. Одного разу зайшов на її сторінку, як завжди, коли мені було геть погано на душі, і побачив замість аватарки запалену свічку. Ну, знаєш, як ставлять, коли власник профілю помер…

 — А що з нею сталося? Може, хтось із її родичів написав щось? 

 — Я не знаю, ніяких більше дописів не було. Тільки її останній вірш. То ще в грудні було. Щось про передчуття дива, про Новорічні бажання… Через кілька днів я зайшов знову, подивитися, може з’явилася якась інформація. І тоді побачив цей дивний напис. 

 — “Зустрінемось у пеклі”? — я відчула, що моє серце пропустило один удар. 

 — Так. чорний фон, білі літери і жодних пояснень. Схоже, на якийсь банер до фільму чи відеогри. Я тоді ще обурився, подумав, хто це хуліганить. Якесь святотатство, писати таке у профілі померлої людини. 

 — А це був допис від імені самої Надії чи хтось надіслав їй його на сторінку? Можна зайти глянути, хто це був? Ти пам’ятаєш, як знайти цю сторінку? 

Можливо, його трохи здивувало те, що я так зацікавилася цією історією, але я з властивою мені інтуїцією відчувала: тут криється ниточка, потягнувши за яку, можна розмотати клубок подвійного вбивства на День закоханих. Але, звісно, ця ниточка може й не привести нікуди. За роки роботи в кримінальній хроніці я встигла засвоїти просту істину: те, що здавалося важливим, могло зовсім нічого не значити і навпаки, якась дрібниця могла перевернути хід усього розслідування. 

 — Зараз вже не пам’ятаю, треба подивитися…

Він узяв мобільний і почав щось шукати в ньому. Я підійшла ближче і теж поглянула на екран. Дивне хвилювання не покидало мене. 

 — Ось, — Олесь повернув телефон так, щоб мені було зручніше роздивитися. На екрані був Фейсбук-профіль з іменем “Надія Задорожна”. На аватарці досі горіла свічка. 

Олесь прокрутив стрічку вниз, я побачила останній допис від імені самої Надії — дійсно, щось новорічне, з затишною картинкою із ялинкою і подарунками. А далі — від її ж профілю, але, певно, викладена кимось із родичів картинка — така ж запалена свічка, як на аватарці, і підпис: “Царство Небесне і Вічна пам’ять”.

Унизу під картинкою було кілька сотень коментарів, люди висловлювали свої співчуття рідним померлої, постили траурні картинки. Але жодного зображення, схожого на те, яке описував Олесь, на сторінці не було. 

 — Можливо, ти щось переплутав? — спитала я. 

Він ще раз прокрутив стрічку, замислено підвів погляд угору, знову опустив на телефон. 

 — Я добре пам’ятаю, що він був, — сказав серйозно. — Повір. пам’ять мене не підводить. Шкода, що я його не заскрінив.