9. Спогади і сучасність

Світло з'явилося раптово, і, як у казці, вмить усе змінилося. Свічки стали непотрібними, їх загасили й прибрали. З великого залу залунали голоси інших відвідувачів, увімкнулася музика. І стало все як завжди, звичайна вечірка, звичайні люди навколо…

Ні, я була рада бачити, що мої однокласники не надто змінилися. У кожному із них за набутим життєвим лоском можна було роздивитися юного хлопця чи дівчину. Ми ще не втратили бадьорості і запалу, ще вміли мріяти і сподіватися на краще. Хоча в кутиках очей вже з'являлися перші легенькі зморшки, а в декого з хлопців проглядала перша сивина. В дівчат ні, бо ж фарби для волосся ніхто не відміняв…

Отже, все було не так і сумно, а скоріше, навіть, весело. Ми почали пригадувати різні кумедні історії зі шкільного життя, спиртне трохи зняло внутрішні гальма і допомогло розслабитися. 

На диво, я тепер навіть була рада, що вибралася на цю зустріч. Хіба що трохи незручно було, що поряд зі мною сидів Олесь. Я намагалася поводитись природньо, і все одно, коли він дивився на мене чи передавав якусь страву, я відчувала, що червонію. І гнівалася через це на саму себе. Ну чесне слово, вже за тридцять перевалило, а я знічуюся і відводжу погляд, ніби школярка. Він, мабуть, уже й думати забув про ті наші незграбні поцілунки…

Скоріше за все, він успішна людина і благополучний сім'янин… Хоча обручки на пальці в нього не було…

Я знала, що з Аллою вони таки розійшлися, невдовзі після випускного. Той випускний був одним із найбільш неприємних спогадів мого життя. Хоча нічого такого страшного не сталося, просто на репетиціях ми з Олесем разом  танцювали вальс, потім, коли йшли на урочисту лінійку, я стояла в парі саме з Олесем… А в ресторан до нього прийшла Алла, і вони зникли звідти по-англійськи, нікому нічого не сказавши. І коли настала пора танцювати той самий вальс, я підпирала стіночку, поки мене не запросив директор школи, і від того було ще більш соромно, бо всі на нас дивилися і усміхалися. І зустрічати світанок ми мали йти парами, але я втекла додому, брела ще темними вулицями і плакала, бо мені було образливо. Думала, що я така вже страшна, що Олесь втік від мене. Хоч би із ввічливості побув до кінця свята. Але ні. Я так розумію, Алла забрала його спеціально, бо ревнувала до кожного стовпа. І потім, як він поступив навчатися в університет, а вона ще ходила в одинадцятий, через ті ревнощі вони й порвали остаточно. 

Це вона мені розповідала. Сказати, що я не відчувала зловтіху, я не можу. Бо відчувала. Та Алла швидко знайшла йому заміну і відразу після школи вискочила заміж за старшого за себе хлопця, у якого був свій бізнес. Так що тепер вона має двоповерховий особняк у елітному районі, власну машину і навіть басейн біля будинку. І щороку їздить відпочивати в нову екзотичну країну, таке в неї хобі. Я знаю, бо читаю її блог у Інстаграмі, куди вона регулярно викладає фоточки зі своїх мандрів. Читаю, і ставлю їй "сердечка", а вона незмінно відписує: "Дякую, люба!"

За Олесем же я не стежила, і не знала про нього зовсім нічого…

***

— Чим займаєшся, Ілоно?

Ми стояли на балконі ресторану, коли почалися танці, і обоє, не змовляючись, вийшли, ніби захотіли покурити. Але насправді ні він, ні я не палили. 

— Працюю в газеті, — сказала я. — У нас ще й інформагентство, сайт, телеканал… Все разом…

— Цікаво, а про що пишеш? 

— Веду кримінальну хроніку.

Здається, мені вдалося його здивувати. 

— Якась не жіноча робота…

— Нормально, мені подобається. А ти чим займаєшся? Юриспруденцією? 

— Ну… — він зам'явся на мить. — Можна сказати й так…

Цієї миті до нас підійшов ще один наш однокласник Олег, який, видно, теж не любив танцювати. 

Він почув наші останні репліки і з властивою йому ще з дитинства безцеремонністю вигукнув:

— О, ти не знаєш? Олесь у нас місцева знаменитість! Приватний детектив!  

***

— Нічого собі!  — я реально була здивована.

Ну не таким я уявляла собі приватного детектива. Хоча може це так зіграли злий жарт стереотипи з  фільмів і книг,  де й Шерлок Холмс, і Еркюль Пуаро, й інші відомі герої-сищики були вже солідними чоловіками… хоча може то вони мені з мого підліткового кута зору здавалися надто дорослими і дуже серйозними. 

Але Олесь, з його неслухняним пасмом волосся на маківці, з веснянками на носі і карими очима з довгими, як у дівчини, віями, геть не був на них схожий. 

 — Нічого особливого, — сказав він недбалим тоном. — То просто бізнес, такий, як і всі інші. 

 — Ну, не говори. Не кожен бізнесмен розкриває злочини, — не погодилася я. 

 — Та які там злочини, — він посміхнувся. — Зникнення собачки, викрадення велосипеда, подружня зрада — ото такі в мене розслідування…

 — Що, і стежиш за невірними дружинами? — збадьорився Олег. — А за моєю можеш послідкувати? 

 — Ні, бо я зараз зайнятий, — відповів Олесь.  — Та й взагалі мені те нецікаве. В основному, початківці за таке беруться…

Олег обурився:

 — Ти що, мене не поважаєш? Я думав, ми друзі! А друзів треба поважати…

Він стояв і бубнів, дивлячись на Олеся.

 — Ходімо назад, тут холодно, — Олесь узяв мене під руку, демонстративно обійшов Олега і ми повернулися до зали. Правда, вона досі була порожня. Хтось курив чи провітрював голову надворі, більшість наших однокласників весело витанцьовували під пісні  нашої юності у сусідньому залі. 

І ми знову залишилися наодинці. Здається, сама доля так нас сьогодні звільняє від зайвої компанії. 

 — А що ти тут робиш? — запитав раптом він. — Спеціально на зустріч приїхала? Чи провідати батьків? 

 — Ну так, провідати, — мені стало соромно, що я кривила душею, адже приїхала зовсім не тому і досі навіть не заглянула до батьків, лише  у вайбері листувалася.  — Але не тільки, — поспішно додала.  — Я пишу статтю про подвійне вбивство. Ти, як детектив, не маєш версій, що саме сталося? 

 — Гадки не маю. Я чув краєм вуха про смерть в один і той же час, про якусь записку… А це тобі доручили розслідувати?