8. Чим більше дружин, тим більше нервів

 — Ну, і що ж ви вирішили?  — вирвалося у мене.

 — Я відмовилася, звичайно. Адже з мене зняли мірки ось зараз, — вона обвела рукою кругленький живіт. — То куди я її одягну, як народжу і знову стану худою? 

 — Так, тоді вам довелося б знову дочекатися дев’ятого місяця вагітності, аби вийти заміж, — мабуть, я сказала це з деяким сарказмом, але Настя ніби нічого й не помітила. 

 — Ні, більше я точно такої помилки не повторю! — вона енергійно замотала головою. — Ніяких вагітностей, жодних дітей! Принаймні поки не одягну на палець обручку і не отримаю штамп у паспорті!

 — Але одна дитина у вас все ж уже буде…

 — Ну так, — вона трохи засмутилася.  — Але я думала, вас цікавлять обставини смерті  Віталія, а не мої особисті плани…

 — Так. дійсно, вибачте… Настю, а ви бачили поряд із ним склянку з водою чи ще чимось, чим би він запив ліки, якими отруївся?

 — Не знаю, я не звернула уваги, — вона знизала плечима. — Я взагалі неуважна, а як завагітніла, то це взагалі капець, що з головою робиться… Іду на кухню, поки дійду, забуду, по що йшла…

 — Добре, — я дочекалася, поки вона зробить паузу, аби набрати повітря, — А записка? Записка була? 

 — О, записку я знайшла, вона лежала на підлозі біля ліжка. Така страшна: “Зустрінемось у пеклі!” Я подумала спершу знаєте що? 

Вона дивилася на мене круглими ляльковими очима і з нетерпінням чекала моєї реакції. 

Ця дівчина мене так дратувала, що я ледь-ледь стримувала себе, щоб не нагрубити їй. 

 — Цікаво, — сказала я солодким голосом. — Що ж ви подумали? 

 — Що він знайшов ту записку, прочитав, злякався, і з ним стався серцевий напад…

 — Він був такий нервовий? — насторожилася я. 

 — Ага, ще й який! Останнім часом усе пив ліки, то від тиску, то заспокійливе, то від серця. Переживав через Славу. 

 — Через дружину?  — уточнила я. 

 — Ну, так…  — Настя говорила неохоче, ніби через силу. 

 —  Совість, мабуть, його мучила? 

 — Переживав, що такого бухгалтера більше не знайде… Ну і звик він до неї. Хоча вона була погана господиня, — швидко додала Настя. — Он як я сюди переїхала, то скрізь під ліжками була пилюка, і павутиння на карнизах…

 — А ви гарна господиня? — знову з мене проривалася непрохана іронія. 

 — Ну, я стараюся… Я робила все, як йому подобається. Завжди питала, що він хоче, розмовляла з ним. Чоловіки це люблять… Віталик казав, що Слава з ним не розмовляла.

 — І тому він розлучився з нею? 

Настя зітхнула:

 — Аби ж то… Він все збирався подати на розлучення і щоразу відкладав… Весь час щось заважало… А я думаю, він просто боявся змін. Йому було простіше думати, що і Слава в нього є, і я…

 — А сама Слава не подавала на розлучення? 

 — Я не знаю… — Настя знизала плечима. — Я її не бачила, не говорила з нею. Вона пішла від Віталія. Може, знайшла собі іншого чоловіка…

 — Але зароаз, коли Віталій помер, його майно успадкує законна дружина?  Слава? 

Настя геть скисла. 

 — Ну я не розбираюся в цих законах.. У мене дитина від Віталія…

 — Але ви не оформили ваші стосунки офіційно…

 — Я піду до юриста і ми разом щось придумаємо, — швидко випалила вона.  — Зрештою, справедливо, щоб раз вона вже пішла, то не претендувала на Віталикове майно. А може, то вона сама його вбила? — вона дивилася на мене і чекала відповіді. Наче я була якимось слідчим і знала напевне, хто здійснив убивство. 

 — А у вас є її координати? — спитала я, дивлячись Насті в очі.  — Ну, телефон чи електронна пошта, або звичайна адреса? 

 — Десь була її візитка, — Настя підвелася і перевальцем попрямувала у сусідню кімнату. чимось там греміла, щось перекладала, шурхотіла… Потім повернулася і простягнула мені сіро-білий картонний прямокутник. 

“Карп’юк Слава Романівна” було надруковано на візитці. І нижче “головний бухгалтер МП “Айболить”

 — Дякую, можна я ваізьму її? — спитала я, тримаючи в руці візитку. 

 — Так, звичайно, — кивнула Настя. 

 Коли я вже виходила, то спитала в Насті, чи не була вона знайома з Анатолієм Рудником. 

 — Ні, а хто це такий? — спокійно спитала вина. Здається, і справді не знала. Або була чудовою актрисою…

***

Коли я підійшла до ресторану, де мала відбутися наша зустріч випускників, він зустрів мене темними вікнами. Цілковито безлюдне подвір’я, темне приміщення викликали думку: може, я заблукала, потрапила не туди? Адже так давно не була у рідному місті, може, тут з того часу з’явився якийсь другий заклад з тією ж назвою, і всі мої однокласники зібралися там, одна я, немов дурепа, стою під порожнім рестораном в іншому кінці міста? 

Але, на щастя, я мала телефон нашої організаторки, тож набрала її. 

 — О, Ілоно, ти тут? Чудово, ми вже зачекалися! — прощебетала вона. 

 — А чому тут так темно? — я озирнулася навкруги. Ніде нікого, хоча раптом мені здалося, що в глибині чорних вікон з’явився якийсь кволий вогник, мигнув, щез, знову засвітився, уже яскравіше.

 — Та світло вимкнули, якась аварія на лінії, — життєрадісно промовила Таня. — Зараз тебе зустрінуть і проведуть, куди треба, стій там, біля входу. 

Я слухняно тупцяла на асфальтованому п’ятачку серед якихось вічнозелених кущів і в мене раптом народилося відчуття, що таке вже зі мною було. Що я так само стояла в темряві і когось виглядала, а десь далеко миготів жовтий святлячок ліхтарика…

Навіть згадала, коли це було. Одного разу  під час чергування на шкільній дискотеці, тоді всі вже розійшлися, і я чекала в порожньому холі свою подругу Соню, яка десь виясняла стосунки з хлопцем… ми мали разом іти додому. І тут вимкнули світло, школа  занурилася в пітьму, все одразу стало чужим, лякаючим, незнайомим… Я стояла, немов прикипівши до місця, з переляку забувши, з якого боку знаходиться вихід. І тут десь вдалині коридору з’явився вогник ліхтарика. Він все наближався, а потім я почула голос Олеся: