7. Імунітет не виробився

Улітку, коли ми перейшли до одинадцятого, до нашого будинку в’їхали нові сусіди. Чоловік і жінка працювали лікарями в нашій поліклініці. Вони були якісь схожі один на одного, немов брат і сестра — високі, довгобразі, з тонкими губами і меланхолійними виразами на обличчі. У них була донька, на рік молодша від мене. Як мені сказали пізніше знаючі люди, Алла була їм не рідною. Це подружжя всиновило чи то свою далеку родичку, чи то просто доньку знайомих. Справжні батьки дівчинки загинули в автокатастрофі, коли їй було п’ять років. 

Дивлячись на цю родину, мимоволі виникали асоціації про розкішну троянду в оточенні  скромних ромашок. Алла була просто-таки писаною красунею. Можливо, якби вона жила не в провінції, то вже стала б моделлю або знімалася в кіно. 

Але в нас їй нічого не світило. Хіба стати коханкою якогось багатого “татуся”. До речі, так і трапилося багато років потому. Але на те літо, коли я перейшла до одинадцятого, а Алла, відповідно. до десятого класу, ніщо ще такого розвитку подій не віщувало. 

Ми якось одразу знайшли спільну мову, ходили на річку купатися, в кіно, на дискотеку.

І там, на літньому майданчику в парку, під старими липами, які саме цвіли і пахтіли так, що голова паморочилася, я їх і познайомила. Аллу і Олеся. 

Звісно, я не думала, що так вийде. Та ніщо й не віщувало біди, ми дружненько спілкувалися разом, скрізь ходили утрьох, аж поки одного серпневого вечора Алла, кліпаючи довгими ляльковими віями, по секрету сказала мені, що Олесь запропонував їй зустрічатися.

Я тоді дивилася на подругу і думала, що, певно, якби була хлопцем, то й сама б їй таке запропонувала. Вона була просто фантастично гарна. А я така собі — не страшко, але й не красуня. Звичайна дівчина, яких мільйони. Я розуміла. що конкурувати з Аллою не можу. Тому дотримувалася своєї звичної тактики, яка називалася: “Якщо все йде не так, як ти хочеш, вдай, що саме цього ти й хотіла”.

 — Супер! Я дуже рада за вас! — безтурботно сказала я. 

Алла рвучко обійняла мене:

 — Божечки, я така щаслива! Він класний!

У мене на душі насправді не було особливої радості. Я ревнувала Олеся, ревнувала так, що  мені було фізично боляче бачити їх разом. Коли я зустрічала їх у парку чи на дискотеці, як вони йшли, ніжно тримаючись за ручки,  то мені перехоплювало дихання і я відкривала рота, як риба, викинута на берег, відчуваючи шок і паніку. За хвилину те минало, і я знову ставала такою ж Ілоною — відмінницею, розумницею, активною і спортивною… далі можна продовжувати. 

І ці приступи так мене втомили, що я перестала ходити куди-небудь, де могла б їх зустріти разом. Сиділа, зачинившись удома і читала книги, а ще слухала музику і ридала в подушку. 

Апатія змінювалася пожвавленням і бажанням щось терміново робити, щось комусь доводити…

В такі миті я обстригла своє довге. майже до пояса, волосся і стала носити коротке каре. В інший період загострення  — викинула половину суконь і не вилазила з джинсів і кросівок. Ще записувалася на різні курси і тренінги, як сказав би Сергій, якби знав мене тоді, “шукала себе”.

Шукала-то шукала, але без Олеся я залишалася самотньою, лише половинкою єдиного цілого. І прикро було, що всі дівчата закохуються в якихось хлопців, бігають на побачення, а я сиджу вдома і страждаю за колишнім. Ну як, колишній — це надто голосно сказано, у нас же й не було нічого до того, як він познайомився з Аллою. Лише кілька поцілунків та багато довгих і заплутаних розмов. 

А з Аллоою у нього “було все”, про що вона сама мені розповідала, мило червоніючи і опускаючи очі.

Мені хотілося сказати їй, щоб вона замовкла, і разом з тим хотілося слухати і жадібно розпитувати про подробиці. Іноді здавалося, що в мене от-от поїде дах. А іноді я вірила, що зовсім скоро це все закінчиться, і я вилікуюся від почуттів до Олеся. так як діти одужують після вітрянки, отримуючи стійкий імунітет на все життя…

Імунітет проти кохання? 

На жаль, наука ще не вигадала такої вакцини…

***

Цей дурний стан, коли лежиш з розплющеними очима, вдивляєшся у темряву ночі, і не можеш заснути, але й встати з ліжка і чимось зайнятися немає ні сил, ні бажання. Лежиш, витріщаєшся у стелю, а в голову лізуть різні нав’язливі думки, і хочеться міцно заплющити очі та заткнути вуха, щоб усього того не бачити й не чути. Але розумієш, що такий дитячий спосіб боротьби з безсонням не допоможе…

Зрештою я таки провалилася у короткий сон без сновидінь. А коли розплющила очі і глянула на годинник, то зіскочила з ліжка, як підстрелена. Вже за годину я мала зустрітися із Настею, співмешканкою покійного Карп’юка. 

Часу було обмаль, тож я швидко прийняла душ, одягнулася, випила чашку чаю і вибігла з готелю. Поглянувши на адресу, яку мені дали в поліції, зрозуміла: пішки я туди за годину не доберуся. Відкрила сайт, де був графік руху міських маршруток, і невдоволено скривилася. У цей період нічого, що йшло в тому напрямку, не було. Тож залишалося таксі, і я поспішила на стоянку автівок, де виднілася самотня машина з “шашечками” на даху. Назвала адресу, зручно вмостилася на задньому сидінні і відкрила ноутбук. Заходилася писати вступ до статті. 

Робота в журналістиці навчила мене працювати, не чекаючи творчого натхнення. Навіть через “не хочу” я сідала за стіл і казала собі: напишу десять речень, потім відпочну.” Та частіше за все, після перших десяти речень, було ще десять раз по десять. Захопившись, я забувала про все на світі, я бачила перед собою вже струнку композицію і вдалі художні прийоми майбутньої “сенсації сезону”...

 — Приїхали, — почувся голос таксиста, я поправила зачіску, подякувала і вийшла з автівки. 

Дім Карп’юка височів серед багатьох інших особняків багатих людей. Не був ні розкішнішим, ні надто бідним. Я вийшла з машини, підійшла до хвіртки і натиснула на кнопку дзвінка. За воротами нічого не відбувалося. Я вже подумала було, що господині немає вдома, аж тут хвіртка плавно відчинилася і я побачила молоду білявку, невисоку, з гострими рисами обличчя та досить пухкими устами, які не дуже гармоніювали з рештою обличчя. Навіть попри те, що молода жінка куталася в довге пальто, було видно, що вона на великому терміні вагітності.